Величезний 856-сторінковий збірник публіцистики Івана Багряного – вкрай актуальне видання.

Іван Багряний Публіцистика. – К.: Смолоскип, 2006.

По-перше, це ніби хрестоматія публіцистичної майстерності для сучасних журналістів, бо відповідні тексти Багряного вирізняються винятковою риторичною майстерністю, прозорістю й доступністю, а також умінням раціонально використовувати фактологічну базу. По-друге, опубліковані статті 1946-1963 років являють собою цінні історичні документи. Альтернативні документи про історію Радянської України та СРСР загалом (а їх відверто бракує), документи про історію української еміграційної політики, про спробу наших західних громад об’єднатись у боротьбі проти червоного тоталітаризму та ще й знайти у цій боротьбі спільну мову з громадами інших підрадянських народів. І по-третє, ця публіцистика є цінним матеріалом з точки зору політологічної теорії – бо ж письменник і публіцист Багряний був ще й головою Української революційно-демократичної партії.

Будучи автором тексту виняткового значення в українській історії ХХ століття, „Чому я не хочу вертатись до СССР?”, Іван Багряний, здавалось би, мусив стати „священною коровою” для всіх тогочасних некомуністичних політичних сил. Натомість, він нажив масу ворогів. Для ультраправих він був занадто лівим і навпаки, усіх дратувала його гостра манера висловлюватися, несприйняття тоталітаризму (в якому звинувачував, зокрема, й ОУН) та, напевно, непересічна харизма. Годі й казати також, що Іван Багряний був неабияким ворогом радянської пропагандистської індустрії, причому, одним із найдошкульніших ворогів. Адже Багряний, що побачив та відчув на своїй шкірі революції, голод, репресії, етапи, заслання, культурний підйом та його розгром, індустріалізацію, тобто найрізноманітніші виміри радянського життя, і не просто відчув і побачив, а був вдумливим та свідомим учасником подій – звичайно, він становив особливу інформаційну небезпеку, бо чудово розумів принципи функціонування радянського суспільства, добре відстежував тенденції та робив прогнози, на відміну від багатьох інших західних діячів, що лише міфологізували й демонізували одну шосту частину землі, тому що забули від страху чи за давністю справжнє радянське життя або й не знали його.

Отак, на перехресті ідеологічних суперечок, у постійному ризику (як і його мужні літературні герої), Іван Багряний продовжував одночасно творити літературу, політику й журналістику. І виходило талановито, отож, тих, кого захопила літературна творчість Багряного, тих, хто цікавляться нещодавньою історією України і світу, навряд чи розчарує публіцистика цього автора.