Мені поталанило, бо „Листи з Києва” Соломії Павличко прочитав ув останню чергу – вже після її чудових критичних праць про пост-модернізм, зарубіжну літературу і Кримського.

Книжка неоднозначна.

Трохи нагадує перебіг подій початку дев`яностих, але це події в інтерпретації далекої від політики людини, переконаного аґента західного впливу (на Заході їй добре і затишно, в Україні -- ні) і доньки радянського трубадура з українською душею Дмитра Павличка.

Цікаві присуди безглуздій радянській науковій системі і її відвертим прихвостням (у тім числі непотопельному Жулинському, який знову вигулькнув у якості радника президента), гарна просто поезія – „На тяжкому сонці повицвітали синьо-жовті прапори”.

Але є у книжці Соломії тяжка гра підсвідомості, яка мститься у найнеочікуваніший момент: авторка згадує про свої відвідини Яблунова, де сидів і її тато. Але вона не каже про те, що замордовані там і на його совісті. Не знала? Не вміла доглупати? Не сказали там, у Яблунові? Але підсвідомість мститься через роки, тягнучи доньку поета на місце скоєння злочину.

І ще одне. Соломія чомусь панічно боїться бандерівщини і чорно-червоних значків. Чому? Адже саме підсвідомість її тата подарувала Україні і світові невмирущу пісню „Два кольори”, де „Червоне – то любов, а чорне – то журба”.

Разом з тим, „Листи з Києва” -- це документ епохи, що з тією епохою не вмер, і з ним треба рахуватися.

Тепер, очевидно, варто дочекатись чесних мемуарів від самого Дмитра Васильовича.

Щоправда, оповідають таку „Енеївську” побрехеньку. Сидить у теплому товаристві вже теплий Григір Тютюнник, а до спілчанського кафе заходить Павличко. Григір вигукує: „Дмитре, у тебе очі, як дві повії на Хрещатику”.