Іван Яцканин займає осібне місце в українській прозі. У „Вернісажі” впереміш – вдале і не вельми вдале.

Почну з останнього: „У фатальному коловороті” – надто безбарвне чтиво. „Прощавай, Америко!” містить у собі цікаві окремі образи і художні відкриття („Село його виплюнуло, як кістку черешні”, „село (...) стоїть собі, живе своїм богом”, „на горбах лежала торішня суха трава. Вона ще не встигла опам`ятатись від навали снігу”), але як художньої цілісності оповідання немає. „Вернісаж” – дуже вже нагадує роман Домонтовича „Без ґрунту”, але в Домонтовича сильніше.

Є у книжці художнє одкровення: “Errare humanum est”. Новельний жанр не нівелює потугу глибокого, глибинного психологічного роману почуттів. Герої переживають свої почуття, розмислюють, доходять певних життєвих істин, а читач проживає їхнє життя начеб коротким конспектом. Автор непоквапний, тонко виписує дію, користає при тому звукописними можливостями мови та сутністно безпомильними художніми формулами („за дешевий гріш”, „до притаєних розмов”, „якими вітрами її сюди привіяло”, „Дощ був дрібний-дрібний, як мука, коли її не вдержиш між пальцями”, „мокре подвір`я”, „Дощ не вщухав. Земля вже не встигала пити, поля й луки лежали під водою. Під лісом появилися чужі люди, мокли під деревами, з яких вже давно впало листя і мовчки терпіли невтихаючий дощ”, „дивних присмерках”, „Біля дверей вже навпомацки знайшов ліхтар, завчено всунув туди сірник, і хата повільно наповнювалась світлом, яке спочатку нагадувало догасаюче багаття”, „відбив Павло її хвальбу”, „Йшов берегом річки, що поспішала у місто”, „... душа не з каміння, та й з глини її не зліпиш”), у діалогах – експресія (-- Вони мене не знають. – Але мене знають), а у розмислах героїв – прозора глибина життєвих і психологічних істин: „... за красу, яка марно промайнула, але і за огидність, якої так довго не можна позбутися”, „...може, оті, що рано відійшли, почували себе обкраденими, не видержали саме цього приниження, тому й відійшли, кинувши нам: „Живіть собі””, „...були й такі, які їхали просто так, бо цікаво. Останніх було найменше, але вони й найменше втратили”, „...її згода зняла всі перешкоди”, „Ввечері безпорадно сідав за стіл, хапав у широкі долоні голову і тиснув її, щоб не плакати”, „речі, які завжди були на своєму місці, додавали їй ще більше жалю”, „Він боявся самітності, від якої недалеко вже було до порожнечі. Але чи йому судилася доля ганятися за хмарою, що зникає?”, „над нею кружляла смерть, а вона все ще думала про любов”, „Час своє робить, і прив`язує всіх до себе”, „Коли побачив її, розсипались тріски з рук і забіліли під ногами”, „Майно. Скільки ж його людині треба? (...) Прийде час і почне заважати”, „Треба ж зробити все так, щоб і їй сподобалось, але і йому було приємно”. В цьому оповіданні автор досягає віртуозності у дивовижному сплаві поезії в усьому – у побутовому і психологічному бутті героїв, виробляючи своєрідний медитативний стиль.

У новелах „Суничний запах її волосся”, „Співай, хлопче” та „Баранам роги заважають” автор вирішує ріжні художні завдання, але не зраджує собі. „Життя треба жити” – ця прозоро-проста істина є квінтесенцією цих творів.