Петра Коробчука знаю достатньо давно, але недостатньо добре. Його перша запізніла збірка „Загальний вагон” не давала себе прочитати через свою чорноту – зовнішню.

Назва нової теж не вельми вдатна – дуже вже нагадує назву книжки одного київського графомана Володимира Однолька „Гіллястий зір”. У Петра – „Гіллясте лице”. Це той випадок, коли назва не відповідає змістові, а малюнок на обкладинці суперечить назві.

Та менше з тим, не в брамі, зрештою, справа, головне, що у дворі і що -- в стодолі.

Книжка нерівна. Автор досі себе шукає, блукаючи у лябіринтах імен, під тінями знайденого іншими. У тенетах поверхової публіцистики квітки його лірики в`януть і стають жабами в болоті, яке він сам собі вимислив. Принаймні важко сприйняти тяжкий погляд проз незбагненно забагнені окуляри на Україну, народ, політичну реальність. Що треба? Любити Україну, народ, землю – і себе в цій Україні, в цьому народі на цій землі: тобто промити свої окуляри чистою джерельною водою свіжості погляду на світ.

Подекуди маємо анемію вислову, неоковирність мови і непевність мовлення. До 43-ї сторінки читаючи виникає гостре бажання пошпурити книжкою в замшілий кут і назавше забути про такого поета Коробчука.

Проте 44-а сторінка приносить нам „Флейту” з „Сонетарію інструментального” – і це сильно, насичено, рельєфно і ні на кого не схожо. Далі „Сезонне”, „Гітара”, „Миколі Мірошниченку” – потужна стихія самості і свого голосу. У цих та інших віршах маємо влучні, глибокі образи („У горло занадився протяг”, „пора, крапкую”, „орендувавши хмару, як тополю”, „і порохи сиваві у полях”), а далі – і зовсім шедеври: „За мотивами Сковронека”, цикл з епіграфами з поеток, а також „Дует для одного голосу” з дуже влучним епіграфом з Рильського.

Коробчука тяжко цитувати, бо його кращі вірші – це монолітна цілість, але не груба, а тонка: „доживи Катерино до Дня Катерини до Нового року і до Різдва хай сняться нам ніцци канари і крими й інші відпочинкові слова та вносять свої корективи екстреми і доля свої редагує права і ми вже окремішні ми вже окремі як літо і сніг як вогонь і трава”.

Так само добрий і багатий мовно сонетарій „Емміана Петра Лота”.

Є самопародія („Вірші мілітарні”), є просто відверта дурня (даруй, Петре, істина дорожча) -- „Поетотопоніміана” це не що інше, як виправдання літературної дистильованості багатьох авторів, які мовно і художньо вихолощені як свині.

Разом з тим Петро Коробчук є, і дай йому Боже здоровля бути далі і дати нам повний цикл „Сонетного інструментарію”, вінки сонетів і вінки верліброві – ув коштовній оправі нової книжки.