В кождого письмака є своя літературна карта, на якій він позначає свої координати і координати инших письмаків, з якими має щастя (чи нещастя – як для кого) бути в одному фізичному часі.

Для мажорів модно бути в тусівці – це їхня фішка. Для письмака важливо бути в контексті духовного часу своєї нації і своєї літератури.

Можу мати себе щасливим, бо в час мого літературного визрівання перебував у жерлі духовного нуртування, спілкувався з теперішніми клясиками, а тоді, як і я, молодими і невідомими.

Не годен-єм достеменнно сказати, звідки знаю Пантюка: зупевне, з часів його праці у „Молодому Буковинці” у Чернівцях. Тоді я формував на замовлення одного невдатного видавництва серію поетичних збірок. В ній мали бути Василь Кожелянко, Оксана Михальчук, Іван Андрусяк, Юрій Бедрик, Олександер Яровий, Неда Неждана... Формування рукописів, авторські вечори в НСПУ – з публікою, друкованими афішами, надіями на краще. Усі з перелічених стали нині живими клясиками, а Оксана – моєю дружиною. Мабуть, маю провину перед нею за те, що її „Аплікація крил” досі невидана. Але то з часом виправлю і вона долучиться повноправно до клясиків.

Пантюк увірвався тоді в українську літературу вихором – книжка за книжкою, організація літературного процесу спочатку у Чернівцях, потім у Хмельницькому, а тепер і в Києві. Якісь любовні історії (одна колишня запоріжчанка присвятила йому книжку ґеніяльної любовної лірики), легенди про циганську кров, політичний проект – все це разом складає цільний портрет Сліви – Сергія Пантюка.

Він пройшов тяжку літературну дорогу і – збувся.

Це потверджує книжка вибраних творів „Босяцький калфа”.

Він гостро – виклично – політичний у сенсі захисту основоположних цінностей нації, вражаючи читача магією твердого слова – „не біомаса, а раса Тараса Мене на князівство покличе”, „На все хочеться плюнути, крім цієї землі”, „Гугнявий спів чужих попів Тривожив янголів”, „Та ходить крученої рідна земля”, „Велет велету серп із гори на гору Передасть і триватиме літо”.

Але він вміє бути ніжним („насолода нових надбань”, „Від осені оса осатаніє”, „На місці злюбу сонця і роси”, „пальці чорної трави”, „Чорно-червоні від чар чорнобривці, Бабина осінь на висохлій сливці”, „Так велено на вельонах і снах, Так вимріяно в ніч на мріях мокрих”), саркастичним („а тут – ґазда, бо – арій. Але впіймають – все одно затрахають і висушать на гербарій”, „Дзеркало, засиджене комахами очей”), медитативним („вічність їсть усе крім свободи крові”, „двері помиратимуть навстоячки”), сумним („Купіть мене одного. Тільки оптом – З душею і окалиною в ній”, „Я бачив, як сонце пожерла стіна”) і веселим („рими бігають як таргани по столі”).

Він нещадний до чужих, але й своїм дає добряче – чого вартий вірш, присвячений літературному тусняку – „Якась поетеса, ширша, ніж довша, Окрилена оплесками, вилізе на стіл І нудно читатиме поему про Довбуша. Промовить їй хтось: „Молодець, стара, З цього приводу, певне, у мене ночуєш”. І буде у них „любоффь до утра”, Але ти, Україно, ніц не почуєш. І не треба. Бо ти розумієш сама, -- Це трагедія й варто про неї кричати: Для поета кожного поетки нема, Тому і страждають звичайні дівчата”, „Всі ми такі і нікуди не вив`єшся” .

Осібно хочу відзначити вірш „Одкровення Казанови”, що є по суті вінком сонетів у несонетному, хоча і божевільному, вірші. Силою слова автор виходить за рямці заманіфестованої у назві теми, а це вже майстерність.

Варто також акцентувати на багатстві і незашореності автора у мові: сленґ, діалект, новотвір стають коштовним набутком літературної мови – калфа, слуп, оштипочок, повиверлібрюватись тощо.

Основні проблеми Пантюка-поета: авторська глухота („таКА Крута”, „остраХУ Їх”, „вСЕ ЧОго”), невикінченість багатьох творів, розрахунок на педалювання авторським голосом слабких місць у творах при публічному їх читанні.

Отже – з вибраного можна зробити трошки тонше вибране – і це буде саме те, що Пантюк приніс нового і вартісного в нашу літературу. Тим більше, що автор свідомий себе самого: „Пророк рече, коректор править – Закономірність в цьому є. Та кожен виняток із правил Ім`я носитиме моє!”