Завше тішуся з появи нового таланту в нашій літературі – бо це для всіх. А література наша настільки простора, що у ній місць вистарчить всім.

Отар Довженко видав першу свою книзю „Квітослава”. В ній – кілька оповідань і повістина, що дала назву книжці.

Почну з оповідань. Двоє добрих, а двоє ні. Те, що ні, полишаю поза рямцями розгляду. А про добре скажу.

„Бо сьогодні субота” – твір про юначі полюції в сні. Але читач з першого разу не знає, що це сон і тому сприймає все за чисту монету. Тато з донькою потрапляє в халепу. Тато мусить вирушити на роздобутки і полишає доцю з юнаком. Еротичні фантазії заполоняють його цілком: „для здобуття жіночої плоті зовсім не досить захотіти”, „ми вимушено мовчимо”, „невже треба бути чайкою, щоб викликати таку усмішку”, „а що не відмерзне, те комарі доїдять”, „очевидно, хоче змінити жовту футболочку, під якою так зманливо кругляться юні груденята, чорт, я ще ніколи не торкався жіночих грудей, цікаво, якщо це станеться вночі в машині, чи помітить вона, що в мене це вперше?”, „мрії в них занадто різні. Дівчача мрія про принца-на-білому закінчується на тому місці, де дужі руки саджають принцесу на кінську спину. Рідко яка дівчинка домріює до того місця, де губи єднаються в цілунку; а мрії хлопчиків починаються трохи далі, сплетінням язиків”, „мовчазна змова усмішок”, „чую в її голосі наближення сліз”. На найцікавішому місці оповідання, як і сон, обривається, і читач з подивунком дізнається, що це був тільки сон. Мокрі плавки героя на підлозі – вершина двозначности. А далі – читайте роман Жільбера Сінуе „Дні і ночі”.

Опріч основної лінії, вельми плястично виписаної автором, ув оповіданні є і инші чесноти: експресивна лексика („пішкодрала”, „у нашому задуп`ї”), точні психольогічні шкіци („мабуть, добирав слова, якими мене можна зацікавити”, „ведемо безпредметну розмову про те, що ж це так, як це воно і якби ж то”), експресія ритму прози, який дає нам у відчутті майже музичну фразу („жбурляю блешнею проти білого сліпучого злого сонця”, „марно вичерпувати річку”, „відблиски осіннього сонця на білому піску”). Достатньо і нечеснот – автоглухоти та численних росіянізмів.

„Я кохаю музику” – суцільне з`ясування стосунків двох поколінь ув одній літературі. Юнак любить доньку метра, яка любить тата більше, ніж юнака. З цього твориться віртуальний конфлікт, що приносить читачеві опріч художньої насолоди ще й неабиякий художній та життєвий досвід. В цьому оповіданні маємо несподівані образи („невиспані дні”, „я заплив у поле пожовклого листя”, „Здавалося, що дощ падає всередині мене”), нестримну експерсію почуттів („Я подивився на неї, вона – крізь мене”(тут невільно напрошується алюзія з „Тронки” Олеся Гончара – „Я на нього дивлюся, а він на мене смотре”); „А тепер не люблю, і виникає закономірне питання: чого ж тоді я так біжу?”, „я вважаю, що це через музику. Як маєш у житті щось справді гарне, зовсім не хочеться примножувати абияке”, „Гидкі ви мені були обоє. І досі гидкі, як думаю про це”, „Ласкаві бранці музики розбіглися по тілу й затупотіли ратичками. Звичне відчуття повернення світла”, „І музика тихо так”, „моє кредо – боятися страшного, ображатися на образливе, хотіти бажаного, викидати непотрібне, вірити у вірогідне, шанувати гідне, а також сміятися, коли смішно”), іронію („так наче сфотографував себе зсередини”, „Я завжди дивлюся людям у зуби, по них, як правило, кожного й пам`ятаю”, „Нехай думає, що я трохи дзьобнутий”, „Ярина зовсім не заважала чути музику, музика -- чути Ярину”, „Це все я, властиво, збирався розповісти Ярині, та їй було в протилежний бік”, „З тих, що не їстимуть пиріжок із лайном не тому, що з лайном, а тому, що несвіжий”, „Істеричні проходи по Львові, майже за Крип`якевичем”) тощо.

Чудовою знахідкою є передача вуличного новоязу латиницею. А чого вартий Руця, якого називають Нозею…

Дуже глибокий, психологічно наснажений підтекст вибухів медитативного досвіду героя: „Отут ми будемо жити: музика і я. І ніякої тебе. Жодної.”, „нема ніякої Правди, ніякої Справедливості, принаймні в мене всередині”, „павуки допомагають мені в боротьбі з численною комашнею, що всіляко прагне зі мною співмешкати”, „Моя квартира не для того, щоб у ній жити, а для відчуття, що мені є куди повертатись”, „Гострі напади материнства прикрашають жінку, але роблять її сексуально непривабливою”, „я сказав собі не про себе, а вголос”.

Як на мене, лист випадає з контексту твору, ба більше – нівелює його.

Ну і нарешті „Квітослава”. Символічно, що автор її написав у Львові, де у сімдесятих роках з-під пера видатного письмака Левка Різника з`явилась так само свіжа повістина „Зеня і Славко”.

Свіжість – ось основна риса твору Отара Довженка.

Він задіює внутрішній діалог, тонко розбирається в психології героїв, особливо головної героїні. Це направду роман виховання почуттів, цікавий, соковитий, експресивний, поживний як дівчинці (бо досвід), так і хлопчикові (знову ж таки -- досвід).

Цитувати повість можна безмежно. Але нащо?

Отар Довженко – вельми талановитий прозаїк, і його чекають значні звершення на ниві української прози. З чим його і вітаємо.

Щиро.