Лауреат літературних конкурсів і фестивалів “Орфей”, “Привітання життя”, “Молоде вино”, “Смолоскип”, “Культреванш”, “Гранослов-2003”. Вражає.

І все це про автора другої книжки поезій „Злочин Ікара” Олега Романенка

Але перевернувши першу ж сторінку, я знову вразилась, але на цей раз не приємно: вперше бачу, щоб редактор так “опускав” автора, називаючи його вірші “скромним набутком” та “ще не довершеними”. Редактор “наступив собі на горло” і видав вірші без кастрації, як “первозданний голос його душі” (душі автора, звісно) і назвав це “таїною справжності”. “Це тому, що мені тут дозволено все, лавреатові премії імені Ноя”. Можна в такому випадку і не писати такого геніального вступу, а натомість обмежитися банальною фразою на обкладинці “вірші у авторській редакції”. Думаю, що причина приховується у незмозі редактора осягнути талант поета, тому він, на всякий випадок, перестрахувався, запобіг неприємностей.

Розкутість і глибина, світ поза штампами, філософський погляд у сутність речей, щирість і удавана простота, ориґінальність і самоіронія – ось у чому, на мою думку, полягає магія віршів Олега Романенка. Якимось чином йому вдається поєднати вічне і комічне.

Нічні вогні не такі й красиві.

А день почнеться зі сходу сонця,

А я гуляю на масиві,

Лякаю ангела-охоронця.

--------------------------------------------------------------------------------

Осінь внадилась до лісу.

Шия вкуталась кашне.

У очах моїх завіса.

Бабу хочеться страшне.

--------------------------------------------------------------------------------

Простір іде болотами.

Містом простує мер.

Мухи когось обсотали –

Думають, що помер.

Філософські узагальнення автора примушують весь час перевертати звичні уявлення про світ. “Кров ніколи не вміла нормально текти, кров завжди стояла, текло усе інше”, “холод – утілення тебе: квінтесенція твого стану”, “життя – межа...межа – то найдотепніша з покар”, “якщо до шести числа диявола додати одиницю...то зовсім іншими очима дивилась би на всіх дияволів”.

Іноді здається, що автор все давно вже знає про життя, воно для нього не нове, він уже був тут колись, а зараз лише повернувся, навіть цикл віршів названий красномовно “Реінкарнаційною ремінісценцією”. “Я прийду утілений у все: бо я більше ніж живий – я мертвий”. “Жодне з життів не влаштовує. Жодне. – Може іще по життю? – Та ні, я пас”. “У другого народження душі старі причини, наслідки і свідки”. Але він не стомився від світу, а світ аж ніяк не стомився від нього. “Життя триває. Любов буває”. Автор словотворить: ждун, красовина, помежів’я. Образи у віршах не вміщаються у два-три слова, вони наповнюють весь вірш, тому цитувати важко, щось обов’язково залишиться поза. Але хочеться все таки процитувати ті рядки і образи, що вразили: “дороги позгортались у сувої і безтурботно, солодко сопуть”, “адже любов на цілу вічність довша від терміну придатності вірша”, “запатентуйте своє обличчя”, “так болячи жити крізь неї одну”, “вмираємо по черзі”, “як тобі вмирається, мій друже? Кажуть там у вас уже зима?”, “я щастя мав доволі, та ніколи, коли воно було мені потрібне”, “вмикаю двері свої на максимум, щоб хтось попався хоча б на мінімум”, “букви з твого ім’я повипадали, наче зуби”.

Недоліки теж трапляються у віршах, а саме авторська глухота (тут би став у нагоді “ґеніальний” редактор), слова зливаються, народжуючи третього зайвого: “де Б ОБУРИЛОСЬ синє небо...яК ОБУРЯТЬСЯ сині води”, “кинь хоЧА Б КІСТКУ моїй журбі”, “ЦЕ ЩИРА сіль покинутих копалень”, “я злетів троХИ ВИЩЕ”, “ти знаєш боГА Доброго і злого”, “я ніби ТА КОБІТА цибата”, “про те, що хтось живе і ПРО ТЕ, ЩО” (про тещу виходить), “імеНІ Ноя”, “в кожній секунді вміщалиСЯ ВІХИ” та інші. Знайшлися і русизми: піднос, судьба, рок.

Дуже сподіваюся, що автор-Ікар підніметься вище до сонця, так само, як і його поетичний Ікар, щоб мої камінці теж не зуміли долетіти до нього. „Сонце, пробач”.