Може, буду нелогічним у тому, що починаю розгляд доробку Тані Малярчук з її третьої книжки, але так сталося.

У книжці „Як я стала святою” – три твори. Третій – найбезбарвніший, то ж про нього ні слова.

„Комплекс Шахразади” – твір цікавий і самобутній, проте не зовсім самостійний. Абсурдистський зміст вимагає відповідної форми – сценічної. Чудовий текст (монологи, діалоги, карколомний опис подій) не є випуклим, він вимагає акторської гри, музики, сценографії.

А зроблено цю річ дуже навіть не зле: „Не переймайтесь дурницями, у ваших кімнатах ніхто крім вас не живе”, „мокне з приємністю”, „усміхаюсь, коли вони хочуть бачити мене усміхненою, і усміхаюсь, коли хочуть бачити заплаканою, я усміхаюсь навіть тоді, коли вони взагалі не хочуть мене бачити”, „Кожному з них війна принесла кохання, за яке не треба боротись”, „від тебе нічого не залежить тому, що тобі ще нічого не належить”, „Ви зрозуміли книжку так, а всі зрозуміли її інакше. Хіба нецікаво, як саме інакше її зрозуміли інші”, „вибирати між зеленим чаєм і зеленим чаєм”, „Жити на вокзалі і нікуди не їхати означало жити на цвинтарі, ніколи не вмираючи”, „Тільки вночі люди роблять те, що хочуть”.

Власне, цей твір викликає неоднозначні відчуття – дистильовано залітературена мова, неукраїнська по суті ментальність з одного боку, і цікаві художні відкриття, образи, характери – з іншого. Але це добра сировина для абсурдової п`єси. При її написанні, може, зле відпаде, а добре потроїться, і наш затраханий космополітами театр матиме добру поживу для сцени.

„Ми. Колективний архетип” – як на мене, шедевр.

Авторка певна себе, володіє словом, соковитим, свіжим, незацофаним, упевнено рухає сюжет, базуючись на психологічних чинниках, добре знаючи провінційне містечко, набундючене, як гиндик -- це така чудова сатира на станиславівський хвеномен чи житомирську школу прози. Міщани люблять своє місто і оберігають його від чужинців. Чужинці не сміють мати особистого життя. Підозри достатньо, щоб не дати жити як собі хочуть двом жінкам. Так щиро, глибоко, викривально і щемко про закриту систему малого провінційного містечка ще ніхто не говорив у нашій прозі. А які маємо художні деталі і сентенції: „Вони не зможуть втекти, їм заважатимуть очі”, „є дві альтернативи: або ми нічого не зрозуміємо, або зрозуміємо все. Середини у диваків не буває”, „пам`ятайте, що всі міста – подібні на наше – це копиці сіна, в яких не сховається жодна голка”.

Отака Таня Малярчук – вся в пошуку. А в мене на столі ще два її романи.

Посмакую та й вам розкажу.