Останнім часом у світовій літературі з`явилось чимало творів про старість, де діють старі люди, що медитують протягом цілого твору. Але старість у них є начебто магічним шклом, проз яке читачеві надається змога побачити повнокровний світ – любові, молодості, родини.

Тобто старість є засобом до осмислення пережитого.

Роман американця Луїса Беґлі „Відхід Містлера” не є винятком. Герой твору є заможним дядьком, але має смертельну хворобу і хоче перед неминучим побути у Венеції. Тут він здибає багато знайомих, переживає знову своє життя. Вирвавшись з бізнесової суєти великого американського міста, герой поринає в себе, своє життя, в розмисли про мистецтво, про Бога, про життя і про смерть. про секс, про родину.

Цей прожитий героєм досвід цікавий і для читача, навіть якщо він ще й гадки не має вмирати – цікавий стиль викладу, поетичні осяяння, художні заглиблення в суть речей: „Чи перевернеться тато в могилі, як про це си дізнає? Добре, спитаю його, як уже буду т а м”, „...квартиру на Саттон-Плейс – повну сонця і вітру з ріки”, „Два бокали тяжкого вина”, „Часто впадає у морок”, „Моя ніч не містить пітьми”, „Так це правда не для тебе?”, „сексуальні метання”, „переміни відбувались у ньому”.

Секс, родина, стосунки з Богом – дають теж чимало яскравого матеріялу до роздумів: „Я не люблю тебе, кохана, я тебе обожнюю”, „Інакші сексуальні забави збуджували, бувало, він не міг устояти перед спокусою, але в шлюбі таке, як на нього, виглядало б таки недоречним. Особливо якщо шлюб розрахований на тривалу дистанцію. Не можна ж щодня їсти тільки гостре”, „Забудемо про те, що було між тобою і Пітером (коханцем дружини, до якої мова – Р.К.) от з цієї хвилини. Те, що є між тобою і мною – важливіше і тягліше в часі”, „... і з тих пір не переставала любити його. Тепер вона теж уже не жиє. Інакше б вона продовжувала його любити”, „Чому тоді Отець дивиться на все це? Щоб переконатись у тім, що Син не відчує жалощів, як згадає, що чинили з ним, а він, його Отець, так і не втрутився? Що він начеб освячує цим справедливість призначеної Сином покари і її наслідків?”, „...Що? Ці люди роблять за Бога його роботу?”, „... хто сотворив Деція таким жорстоким? Хто, як не Бог? Адже все на світі стається за його задумом?”, „... якщо саме цей всемогутній Бог існує, то саме його воля і виконується”, „Ось вона взялася місити його сідниці, засунувши чи лікоть, чи край долоні у ярок поміж ними. Як йому видавалось – мало не в задній прохід. І він відчув початок ерекції, при чому відбувалась вона проти його волі чи навіть бажання”.

Старий і хворий герой здибає подругу своєї гіперсексуальної юності, яка з`ясовує йому суть тодішньої невдачі у їхніх стосунках.

Він так само з`ясовує собі суть прожитого життя і готує себе духовно до смерті: „Можливо, одна секунда свідомого існування у цьому світі вартує дорожче занурення у вічне Ніщо”, „Зло у тобі породжене іще більшим злом, люди неначе ріки і ручаї”, „... поки у тебе є час запитувати у мене”, „... моя любов до тебе і твоя до мене просто неспівмірні”, „... залікувати духовну рану можна єдиним засобом – поранити,чуєш?, тебе”, „Я пірнаю на дно криниці цих вичорнених спогадань, інколи таке виплива, що просто згораєш зі встиду”, „Чи є щось у світі сильніше за біль, викликаний сумними спогадами, коли людина і без того відчуває себе нещасливо?”, „роки розлуки схожі на кімнати з причиненими вікнами і дверями”, „...моя робота – всього лиш інша форма порожнечі”, „...влада як та електрика. Дуже вагома, коли хочеш увімкнути світло. Але якщо хочеш, аби у кімнаті запанувала темрява, вона пертворюється у ніщо – просто абстрактно існуюча сила”, „... коли знаходився на піку форми – у плані застосування влади – мене раптом охоплювала страшенна туга за геть іншим життям”, „... їм не треба працювати, аби заробляти на прожиття, але вони вічно чимось закручені”, „В тім і штука. Учворяв, робив що хотів, бачив, як збуваються усі мої бажання. Я збувся. А кішкам і красивим жінкам це не потрібно. Вони і без того відбулися, з самого народження, за визначенням!”, „...любив у своєму житті тільки одну жінку. Жінку, якої ніколи не мав, але ніколи її й не губив”.

Разом з тим Беґлі знаходить у своєму романі місце і для розмислів про письмацьке ремесло: „Письменник завше мусить залишати для себе хоч шматочок вільного простору, щоби краще бачити і осмислювати ріжні речі”, „Чим тобі не роман, який так ніколи ніхто й не напише?”, „Та хтось уже і напише...”

Роман Луїса Беґлі – зразок потужної інтелектуальної прози, в якій іронія і самоіронія є основними механізмами пізнання. Разом з тим у романі триває одвічна боротьба поезії і прози життя. Поезія ліпша, без неї проза – пісок і глина.

Отак.