В Україні з`явилась літературна група, що збирається воювати проти ґлямуру в українській літературі. Очевіще, же воювати з українським і україномовним ґлямуром – самогубство культури як такої. Але – кождому своє.

Заходжу якось до книгарні, а там якась пані шукає книжки Денисенко. Їй пропонують, одну, другу, але пані каже: „Нє, я ці вже прочитала, і хочу ще”. Мені стало тепло на душі від таких пошуків.

Зараз мовитиму про останній за часом видання роман Лариси Денисенко „Танці в масках”, бо відкрив-єм його і довго не міг відірватись. Та, власне, поки не дочитав до цурки.

Лариса подарувала нам дивовижну річ – легку, як цвіт, і ваговиту пергою, як цвіт медоносу. З часів Коцюбинського мало хто з українських письмаків намагався проникнути в суть чужої культури, ментальности, мислення, але Коцюбинський був першим.

У новому романі авторка вписує дію в корейський антруаж, де дві героїні – кореянка і українка – намагаються збагнути одна одну, намагаються з`ясувати для себе – і читача – що спільного і що окремішнього в них, і чому так в унісон вони ненавидять американізацію, яка загрожує їм обом і їхнім глибинним культурам.

Легкий стиль не робить книжку легковажною, навпаки – він увиразнює хвилі поезії („Хочу прогулюватися тобою”, „тут безпечно співати лише вітру”, „моїм тілом володіє ритм ранкового життя”), точні психологічні малюнки („Цього пана завжди слухалися речі”, „...він завжди тримає руки в кишенях, ховає там свої жести”, „Вона поворушилася, але це помітило тільки простирадло”, „...свіжі фрукти у вазах, усе неквапливо, гарно і так повільно-приємно, як ранкове потягування, коли ти щаслива”, „...бути активним. Інакше кажучи: лізти всюди – вилізати звідусіль”), значні філософські та просто житейські відкриття („Вихід завжди там, де вхід”, „Чому люди, котрі брешуть, набагато цікавіші за чесних людей?”, „... якщо не буду розуміти її жартів, то як я зможу зрозуміти її?”, „Спочатку дивитися – потім розуміти”, „...розповідають про дитинство тільки тим людям, яким довіряють”, „Тут є простір, але немає затишку”), іронічні шкіци і деталі („Дядечко – кучерявий кущ ясмину, але, звісно, не так приємно пахне”, „Постать протягує мені руку”, „якщо ти трохи симпатичніша за чоловіка, трохи симпатичнішого за мавпу”, „так на мене дивиться, наче я спалила її хату” – (тут: чудовезне знущання з відомої пьєсні „Враґі сажґлі радную хату” –Р.К.), „...а воно йому потрібне, як дупі карі очі”, „для поцілунків не потрібен мозок”), несподівані образи та смаковиті неологізми („Літакові сусіди”, „смугувати”, „мін нєт”, „кишенькові глисти”, „швидкосуп”, „булькнути пива”, „землетруск”, „хвацькун”).

„Танці в масках” начебто сюжетна річ, проте вагомішим є сюжет внутрішній, коли ти чуєш подихи героїнь, що зливаються ув один подих фізичної жінки. Хто читав Вайнінґера „Стать і характер”, той мене зрозуміє.

Оце відчуття фізичної жінки, її погляд на світ і на чоловіків – дуже вагомий для читача обох статей. Читачкам як непережитий досвід, а читачам – як непережитий ніколи, але дуже необхідний для правильного розуміння жінки. Ця навала почуттів, що наповнюють життя фізичним, духовним, сексуальним змістом, неймовірно збуджує і приголомшує дивовижною правдою слова: „...він пахне, як людина, яка любить і прагне кохання”, „...мені здається. що моя внутрішня жіноча пульсація набагато аґресивніша за його поштовхи й доторки”, „Чи можу я відчувати те саме, що відчувають пелюстки квіток?”, „...щось камінцем з горла падає донизу й перетворюється у багатопелюсткову квітку між моїми ногами. Вона розкривається...”, „Мої почуття прекрасні, мої відчуття нестерпні”, „Вірґіс балуваний жінками, це так само помітно, як і те, що М`яшек ними не балуваний, а Давид невибагливий”, „У жінок на чоловіків здіймаються соски”, „Кепські його справи, якщо він промалайзиться ще кілька днів, то не отримає мене, цнотливу, а отримає мене розбещену”, „--Мей тебе хоче. – Ні. Мей хоче знати, як то буває, коли я хочу”, „Донґ із вологими губами, він, виявляється, малює”, „...він демонстрував себе. Себе як себе. Себе – як володаря пухких вологих губ, які кортить скуштувати, трохи придавивши своїми губами, так краще відчувається смак”, „...він хотів зустрітися зі мною, щоб спробувати мене у новій квартирі”, „Ти якась інша на смак”. „Відкрити тебе через себе”, „З твого тіла виходило життя. ні, не твоє, а тієї маленької людини, за яку ти все вирішила”.

Іншим вагомим відкриттям Лариси Денисенко є її різке і непримиренне протиставлення американського і українського світовідчуттів на невтральній території. Але, за великим рахунком, це протиставлення є виявом боротьби двох систем цінностей в кождій сучасній українській людині.

Героїня має нареченого чи коханого – американця Майка. Ось як вона його сприймає: „Для Майка це забагато інформації”, „знежирений майонез із знехлібленого бурґера”, „Він навіть новини дивиться по одному каналу, в які протягом дня якщо і вносяться зміни, то вони такі самі помітні, як біле на білому”, „Кому потрібні зайві роздуми? Це тільки гроші ніколи не бувають зайвими”, „—Це нормально, вміти добре справлятися з двома справами одночасно. – А хто тобі сказав, що ти добре впорався?” Її жіночну, романтичну, божевільно вільну внутрішньо натуру убиває меркантильність, прагнення шари, правильність, несамотстійність і штучність – життя, слів, дій. Це комп, запрограмований на десятки років наперед. Цим і нецікавий.

І тут з`являється герой, сама тому американцеві протилежність – Вишневий хлопець, Богдан. І все змінюється, бо він змінює сам: „Богдан – людина, котра тягне за собою, хоч би куди він прямував, навіть якщо прямує невідомо куди”, „—Воно взагалі знає, куди нас везе? – Я знаю, куди він нас везе – зауважує спокійний Богдан”, „Він мені покаже такі куточки цього міста, про які можуть не знати навіть ті, хто прожив тут усе своє життя”, „Коли ти полюєш, головне полягає в тому, щоб бути закоханим у процес, але ніколи не закохуватися в дичину”, „...він умів не помічати людей, а коли не помічаєш людей, немає потреби від них ховатися”, „Його особистість поглинала мою, нищила її. Вночі ти вкладаєшся спати сама, а вранці розумієш, що ти прокинулася в іншій людині”.

Не диво, що в романі стається вибух почуттів. Майк нападає на Вишневого хлопця і кидає героїні: „дитина від того покидька, від яєць якого я тебе ледь відірвав...”

Не знаю, чи авторка мала на меті дати читачеві глибокі символи, але так то все виглядає – боротьба американського і українського в героїні змушує її видряпати з себе можливість американського плоду корейськими паличками.

Чи є неґативи? Майже ні. Один русизм і назва дещо невиразна – „Вишневій хлопець” романові пасував би більше. Така назва і чесна, і влучна, і випукло зриміша.