„Остання гісторія Міґеля Торреша да Сілви” – роман німецького письмака Томаса Фоґеля нагадує ще одну казку у стилі численних космополітів, що наплодились в останні десятиріччя в цілому світі.

Його простота не така проста, як видається, автор дає читачеві добру поживу до мислення – чимало сентенцій, в яких маємо достатньо психологічної і медитативної глибини: „Усім задоволеній людині необхідно мати три речі: чарка вина, хороша оповідь і той, кому він зможе її оповісти”, „слухати оповідки добре, але краще мати свою власну”, „Відповідь у тобі. А шлях туди інколи довгий”, „Сонце пливло вечору навперейми”, „спудеї охрипли від говоріння”, „Якщо числа істинні, значить – слова брехливі?”, „зрештою, я не бажаю знати, чи дійсно відбулась та чи інша оповідка, важливіше, чи правдива вона”, „люди хотіли вірити йому, але не дозволяли собі цього”, „ніщо не стоїть так близько, як рахунок і оповідання. І те і інше не дає розпастися світові, розгадує загадку і вивільняє”, „Те, що він говорить, істинне, проте неймовірне. Оповідка ж, навпаки, може бути від першого до останнього слова вигаданою, але при допомозі своєї власної арифметики вона у стані перевернути світ”, „Математика – це кодекс правил, що сприяють розквітові поезії”, „Математика урівноважує хаос. Інакше світ дотепер був би ніщо”, „виноградник мого діда, вірніше – мого дитинства”, „той, хто істинно багатий, має всі підстави не виставляти свого багатства на чужі очі”, „...як твоя ліва і права половини мозку. Одна потрібна тобі для розмислу, інша – для щастя”, „Всевишній любить випадок, найвірніший засіб від нудоти”, „страх не переходить межі розумного”, „тільки вітер голосу освіжає розум”, „оповідки, що їх оповідає людина, заступають йому життя, яке він не пережив”, „він якось став оповідачем – можливо, для того, аби порятувати собі життя чи, може, аби прожити своє життя”, „принесли їжу, і Мануел повернувся в реальність”, „спадкоємець його оповідок”, „більшість чисел або перевершують межі досконалости, або не досягають їх”, „Добре те, що ми уважаємо добрим”, „—У владоможця є можливість сміятись над лябіринтом. – Або сидіти в його середині. –Або, краще сказати, руйнувати лябіринт”, „Все довкруг було грою, саме тою грою, через яку вони боролись за життя”, „Ризикувати власним життям через співчуття до чужого. Це основна модель великих мітів”, „Я намагався тобі вірити”, „випадково, якщо випадок взагалі існує”, „всередині оповідки до нього прийшла смерть”, „діяти не по розуму, а з досвіду”, „він був жадний знати, його любов – до вина чи оповідок”.

Роман обривається раптово, як та оповідка, яку не доказав оповідач. Але це невиправдано художньо.

Разом з тим це справді інтелектуальна проза, з цитатами, розмислами, сентенціями, що їх читач знаходить не у процесі романного мислення, а у процесі читання (от Достоєвський – пише роман, аби у процесі романного мислення знайти сентенції, а Фоґель має вже готові сентенції, і аби їх десь втиснути – пише для того роман), глибинними інтелектуальними знахідками – їжа повертає до реальности, ми є спадкоємцями історій, не варто стояти у себе самого на шляху і рано чи пізно, а таки треба повертатись до себе самого, варто чимось переповнити порожнечу життя.

Заради цього авторові роман варто було писати, а нам читати, а видавцям видавати, а драгоманові драгоманити. От аби ще й українському читачеві той роман прийшов до господи його рідною мовою, але то я вже багато від нас хочу.