Анатолій Дністровий, який розпочав свою кар`єру гарною книжкою малої прози „Люди і речі”, штампує роман за романом, намагаючись дати українській літературі виховні романи про дітей вулиці. Про „Патетичний блуд” ми вже писали на цьому сайті. Тепер на черзі – його роман „Місто уповільненої дії”.

Герой той самий, має прізвисько Професор, бо щось читає.

Дія відбувається у Тернополі, звідки сам Дністровий родом, де живе його мама і де пройшло його дитинство без тата.

В романі є вдалі епізоди і місця: „Кишки раком стають”, „Господи, яким лайном ти нас випробовуєш”, „розмови з тобою роблять мене подібним до тебе”, „Та вони мертвими народилися”, „Слухаю себе: здається, я велика спокійна ріка, але в мені нема риби”, „Вода стікає по моєму тілі. Вода не може мене зробити чистішим”, „Немає такого клею... немає такої води, яка змінила б людину”, „Боже, я навіть живу в її снах”, „Це не твоє, там багато туману, багато прихованого й чужого”, „ Вона просить поцілувати її там. Вдячно підкоряюся, ледве торкаюся губами маленького звірятка, відчуваю приємну теплу м`якість. Упиваюся сильніше і її тіло починає тремтіти й плавно рухатися, мов морські хвилі. Дівочі руки міцно cтискають мою голову, ніби це найдорожче, що зараз є в її житті”, „відчуй себе туманом, що покриває поверхню води”, „моє тіло несе незрима вода вулиці”. Ці вдалості свідчать про чималий творчий потенціял автора, про його потужну спромогу романіста.

Опріч окремих вдалих рядків маємо в романі два цікаві епізоди (відкриття сифілісу в банді і неоднозначність професорської дівчинки), які під пером вдатнішого і майстернішолго автора могли б стати окрасою красного письменства.

Проте самого роману нема.

Чому?

Його герой занадто статичний і невмотивований жодною логікою – ні життєвою, ні тим більше художньою. Якщо він любить історію, то чому називає Броделя і Геродота мудаками? Якщо він живе у місті з мамою, то чому вічно хоче їсти? Вічно голодний студент з роману „Патетичний блуд” логічніший. Чому він так ненавидить світ, людей, народ („Певно, якась ганька з приміського колгоспу”)? Питання риторичні.

Розпочинається роман одразу ж з фальшивої ноти: банда підлітків забирає життя в людини. Що вони далі роблять? Ідуть їсти конссерви і трахатись. Як на мене, це дуже неправдоподібно – і насамперед психологічно. Так само неприродньо виглядає нарочита грубість простих пацанів у тролейбусі. Не думаю, що прості простих ображали б.

Дуже багато в романі русизмів („стає дурно”, „ти права”), автоглухоти („страХУ Й ВІДЧАЮ”, „страХУ І БЕЗНАДІЇ”, „їЇ БАТЬка”), а то й відвертого несмаку(„мусів доїти Бідона”, „серце впаде у труси”).

Власне, Дністровий у своєму романі показує те ж, що і Вольвач у „Клясі”. Так само інтелігентний герой в напівкримінальному оточенні. Але герой Вольвача справді інтелігент, що вміє бачити, чути, знає життя, філософію, психологію і – любить. Герой Вольвача любить людей, а герой Дністрового – ні.

Чи варто так писати далі?

Не думаю.

Дністровому треба дуже працювати над собою, над словом, щоб дати нарешті читачеві видатний художній твір, достойний свого великого таланту. А то так і залишиться на узбіччі великої прози зі своїм вже тепер клясичним „А хулі, бля”.