Мене тяжко чимось здивувати, але Віктор Шило зробив це. Його „Танець порожнечі” влився в душу, гармонійно-енгармонійно витовк з неї сльози розчулення, а палітра автора примножила достаток у нашій українській коморі.

Його українське мислення безперечне – він переосмислює пройдене з українських позицій („вчителюють” – каже він гірко про тих, що вдавалися до невластивих їм функцій), а сучасне намагається бачити так само українськими очима (портрет запакованого крутелика підкреслено деталлю-образом виблюваних кісточок снів-немовлят). Наголошую на цьому неспроста, бо деколи в авторів (особливо войовничих космополітів) українська тільки мова, та й то – дистильована.

Автор точно витворює художню реальність, відтворюючи реальність малохудожню: „Земля відштовхує насіння. Воно у небі проростає”, „Роздільна – драглі ранку що посипані попелом пасажирів їх обличчя сіріші ніж вікна а очі протухли мов риба (сон-вода просихає на брудному пероні)”, „гамір міста вривається в тишу польоту”, „Пальці сплять у теплі кулака”, „Золотий Апельсин випаде з кишені і стане брудним снігом”, „тополя повернулася до мене обличчям що тремтить у світлі співу”, „парослі рослин”, „Серед сміття сміється”.

Шило так само легко послуговується і нереальним або ірреальним, що не існує в реальному світі, і аби заіснувати, проситься у його свідомість, а відтак – у його твориво: „по цей бік межі, по цей бік степу, і сухої трави, і волосся, і тіла”, „на дні ріки Ташань – таємне місто куди я повернусь колись до всіх”, „шоколад неіснуючих скрипок”, „Час перетворює іграшки на вишневі пелюстки”, „земля святкує – завжди – дощ мого народження дощ моєї смерті”.

Він добре себе почуває як у мініатюрі, так і в тривалій версеті, може дозволити собі плястику тонкого малюнка („Металевий півень кошмару перекинув келих останнього сну, і зелене вино витікає із нього, просотується крізь щілини у столі, і чорні краплини вина змінюють колір підлоги та шкіри на сірий”), розкрити сутність речей актуальности („Хата”), переосмислити казку („Крок до свободи”), чи помедитувати на тему тисячоліття („Час від часу”), зрештою дати твір, у якому чистота прозорости переходить у прозорість простоти, а прозорість простоти – у простоту складності: „Я дивлюсь на Великих, що стали стовпами. Я дивлюсь на Малих, що стоять, як дерева. І занурюю руки (за звичкою) в білий пісок (...) серце тече, переходить як світло до світла”.

Поза сумнівом – весь огром поезії сімдесятників (Рубан, Вишенський, Голобородько, Григорів, Семененко, Отрощенко) не проминув марне для Шила, але й не розчавив його індивідуальність. Він самобутній майстер – і знає про це. Бо інакше не дав би читачеві такого чіткого, прозорого і неоднозначного плетива: „яке значення має те куди обертається свастика проти стрілки годинника або навпаки адже свастика є тільки тоді коли вона обертається коли свастика свідомості обертається світ є якщо вона зупиняється світ зникає дивлюсь на світ а світ – це я і там де погляди зустрілися зникає Я і залишає що? кому?”

Отже, читачу, якщо потрапить вам нагода спожити поезії з джерела „Танцю порожнечі” Віктора Шила – не роздумуйте: там порожнечі не більше, ніж у повному насіння і чірваків яблуці.