У романі британця ірляндсько-шотландського походження, що живе у Сієтлі, Майкла Дібдіна „День подяки” розгортається психологічно-філософська панорама на банальний сюжет – померла в катастрофі дружина, чоловік проживає життя без неї. Але з нею теж.

Роман можна поділити на чотири смислові частини, які рівнозначні художньо, і все ж ріжні за темпоритмом і виражальною палітрою.

Перша частина – психологічний двобій героя з першим чоловіком своєї загиблої дружини. Це бій самців – словесно-духовний. Не перемагає ніхто, бо її таки нема з ними – не змогли – не зуміли – втримати коло себе. Оба. Ця частина бідна на тонкі нюанси психіки, психологічні малюнки – але цього вимагає фактура двобою і характери самців. Хоча й тут можна дещо накопати: „в необачну хвилину”, „Він посміхнувся посмішкою, якої я не збагну”, „Запевне, вона перейняла цей порух у нього, чи – він у неї”, „Вона вміла одягнутися так, щоби вразити, але не спровокувати”, „порівняння – штука образлива”, „Вітер затих, полишивши після себе непорушну тишу”, „Твої штани висіли там, де до того мої”.

Друга частина – сум`яття героя, спілкування з повією і натяк на детектив. Сум`яття змушує його повертатись у спогади, сум`яття не дає йому змоги бути повноцінно з повією, а випадкова смерть недавнього співрозмовника змушує до втечі.

Наступна частина – це безпосередні спогади, в які поринає герой. Він пірнає на дно підсвідомості, щоби вигорнути звідти побільше золота: „дає мені знати, що він знає”, „Ви живете у культурі без перспективи”, „заради задоволення відчувати в роті м`якосливи французьких слів”, „Світлини були переплутані як і спомини”, „екзистенційна цигарка похмуро куриться в мене між пальцями”, „Трагедія будь-яких близьких стосунків полягає у тому, що вони міняють ваш погляд на речі”, „я відчував підступну владу минулого”, „Минуле не може перевершити сучасне на власних умовах”, „відсутність має в собі більше таємної влади, ніж присутність”, „У жінки і чоловіка у ліжку завше є своє постійне місце. Я був вікном, вона проходом”.

У цій частині особливо вражає шмат діалогу у ліжку. М`якоть живої розмови, експрес експресії просто поглинає тебе цілком. Тут нема сентенцій, психології чи філософії. Але є дихання живих людей і це дихання залишає мокрий пісок, що потім стає золотим.

Четверта частина – життя героя у спогадах, думках, монтажі свого життя і очікування чогось ще. Тут найбільше психолігізму і філософії – іншими словами, справжньої художності: „Даріл Боб Ален заслуговував смерті, бо він не заслуговував Люсі”, „годинники в домі геть подуріли”, „Раніше ти залишала це для дороги. Тепер ти приволочила дорогу додому”, „щось у ній нагадувало мені бокал шампанського, що видихнулось на сонці”, „Я Любив Люсі не за щось, а за те, що не надається до втілення на чомусь, і воно тепер видихлося назавше”, „За контрастом з буймиром стихії дім всередині ставав ілюзорно затишним, і цей затишок тепер обернувся всього лиш застійною затхлістю”.

Не зважаючи на похмурість фактури, роман напрочуд світлий, чистий, радісний.

То є безперечний шедевр світової літератури, і великий гріх, що він ще не перекладений українською.