Ми вже аналізували книжечку історій Фредеріка Беґбеде. Тепер на черзі його гостроантиреклямний роман „1, 499 євро”.

Автор сеї книжки тривало працював у реклямному бізнесі, і він, зупевне, настільки йому остогид, що змусив написати такий от роман, гостро спрямований проти антилюдської реклями.

Беґбеде має бути цікавим українському читачеві, бо якось приїхав до Києва і повисів пару день у нічних клюбах нашої столиці.

Роман дуже цікавий, але більше своїм змістом, а не формою. Художності у ньому не так уже й багато. А от як свідчення талановитого журналіста, який знає явище зсередини – дуже цікава річ.

Беґбеде – цинік, і тому відверто заявляє, що його роман проти реклями дозволить заробити грошей на цій антиреклямі, може, й більше, як на реклямі.

Звичайно, читач вжахнеться начинці механізму реклямотворення, його безжальній брехливості, його абсолютною байдужістю до здоров`я і життя кожного окремого споживача. Але нас рятує наша відсталість (звідси не так багато штучного в їжі, одязі і так мало жахливих міґрантів, від яких потерпає Европа).

Безперечно, у книжці є чимало вдалих фраз, ба навіть сентенцій („Все дочасне, і все можна купити. Людина – такий самий товар, як і все інше, зі своїм терміном придатності. Ось чому я вирішив піти на пенсію у 33 роки. Мені здається, що це ідеальний час для воскресіння”, „У моїй професії ніхто не бажає вам щастя, бо вдоволені люди нічого не споживають”, „Євро винайшли заради того, аби непристойна зарплата багатіїв здавалася вшестеро меншою ”, „Я забороняю вам нудьгувати. Я заважаю вам думати”, „мої дівчата змусять комплексувати будь-яку жінку, якій більше ніж чотирнадцять”, „Краще вам зненавидіти мене зараз, перш ніж ви зненавидите епоху, яка мене породила”, „Бунт є частиною гри”, „Система досягла своєї мети – навіть непокора стала формою покори”, „Дивно було себе почувати ніби всередині цієї холодної поезії”, „Кожен письменник – стукач. Уся література – донос. Навіщо писати книгу – якщо не плювати в колодязь”, „Я скрізь шукав того, хто зможе змінити світ, доки не зрозумів: можливо, це саме я і є”, „ріжниця між словами „вживати” і „виживати” не така вже й велика”, „Це кінець світу в наступі. Не можна водночас підкорятися світові і змінювати його”, „Креатив – це не те ремесло, де потрібно виправдовувати свою платню; у цій справі платня випровдовує нас”), проте не вони стають основою художнього світу. Та й художнього світу, властиво, нема.

Нема характерів, нема тла, нема сюжету. А до фіналу вже й сам автор нудиться своїм твором і не знає як його завершити.

Я не прихильник такого технократичного стилю. Тобто в літературі цей роман має менше шансів лишитись надовго. На відміну від його ж „Великого французького письменника”.

Але разом з тим він актуальний і потрібен сьогодні сучасному читачеві можливістю отримання неоціненного досвіду у сфері, яка може тебе пожерти.