В українській літературі так і не відбулось продуктивної дискусії на тему книжності літератури, хоча письменників-книжників, у яких все іде від книжки, а не від життя, у нас вистачає.

Англієць Ґреґорі Нормінтон – майже юний автор „Корабля дурнів” – абсолютно книжкний письменник. Але це плюс, а не мінус, бо автор настільки легко орієнтується в культурі, стилях, характерах, інтелектуальних потоках століть, що витворює живий і переконливий художній світ.Це певна в собі книжна література, яку визначає стиль, певність, розважність, образна сила деталей.

Це певна в собі книжна література, яку визначає стиль, певність, розважність, образна сила деталей.

Чому горіх?

Розповіді героїв напочатку і вкінці роману служать заманкою, затравкою, шкаралущею для основного шматка роману – про вежу розумників. Це – кольосальна меґа-метафора ментального буття. До того ж, над романом тяжіє його назва, яка дає додатковий сенс змістові, витравлюючи з нього однозначність.

У романі море парадоксів, яскравих образів, глибинних думок медитативного та філософського плану, ось тільки деякі з них: „Всі ознаки часу відсутні. Час, здається, так само відсутній”, „страх мовчання сильніший жадоби”, „дивиться вгору, як, напевне, дивляться риби”, „Він копіював Мистецтво за рахунок Природи; він копіював Природу, але без особливого Мистецтва”, „Тиша упала на світ – з берега до води не долітало жодного звуку”, „Ластівки літали над озером, начеб хтось розкидав над водою насіння”, „виписався б до унутрішньої порожнечі”, „непроглядна пітьма, у якій губляться навіть запахи”, „його губи поколює від несподіваної усмішки”, „Всяке мистецтво є відходом від реальності, чи не так? Але ж реальність є відходом від істини, тобто від світу Форм, доступного тут тільки мені. Мистецтво псує душу, тому що воно веде пріч від правди, перебільшує і набріхує, примушує відчувати невдоволення собою і своїм життям”, „не натовп, а суцільні очі”, „Яке невимовне щастя: зустріти богиню і раптом порозуміти, що вона для тебе доступна”, „Я чула дихання його коня”, „луною мертвих голосів”, „соки ростини тікають у корінь”, „коли хуртовина спорошених слів уляглася”, „купальні гарячих джерел, давно охолоджених часом”, „Таланти великих людей потрібні завше і скрізь, де іде битва за владу”, „залежність спороджує образу”, „Той, що убив людину, не буде терзати себе сумнівом щодо того, поцупити чи ні”, „Час – нетерпимий до людського життя, бо життя його спотворює”.

Нормінтон у кожній розповіді ставить собі надзавдання – демонізувати число три, написати пародію на великих попередників, показати характер (пані, що провалилася в тартар і обчистила той тартар до цурки) тощо. Опріч того, автор дає певні метафори, що можуть слугувати формулами. Ось, наприклад, формула любові: „Я була його домом, а він моїм – і куди би не йшов, він постійно вертає додому. Завжди”. А історія з рукописом володаря вежі – це метафора суті письменницької праці, де пластика реальна, але суть книжка. Сила – у поєднанні цих двох стихій.

Роман Нормінтона – шедевр не тільки англійської літератури останнього часу, а й світової, тому очікую від українських драгоманів перекладу цього твору на рідну мені мову.