Старість давно стала невід`ємною частиною світової літератури у її емоційно-медитативному контексті. Її можливості вагомі і продуктивні для розмови про життя і смерть, а також про молодість.

Французький письменник Жан Жубер дав читачеві роман закритого простору зовнішнього і кольосального простору – внутрішнього: „Назадовго до приходу ночі”.

Головний герой роману старий філолог Олександер Брош, що кохався все життя у книжках і доживає свого віку, раптом отримує можливість працювати у бібліотеці над рукописом пекельних щоденників ґеніяльного самогубці через двадцять років по тому. Йому огидно і болісно читати тоту писанину і напрочуд приємно млосно жити в бібліотеці і бібліотекою. Врешті заради смерті в бібліотеці він насмілюється на певний переступ.

Бенжамен Брюде – теж головний герой цього роману. Бунтар, невизнаний геній, що ненавидить світ чистогану і спалює себе заради мистецтва є фактично альтернативним шляхом для Броша, але життя переважає.

Жубер поставив перед собою складне завдання: тримати читача за жабри матеріялом, не вельми цікавим загалові, який любить пройтися верхнім шаром розуміння. Але цей верхній шар досить оманливий, під тонкою шкіркою нарочитої нудоти – великі поклади життєвого досвіду для читача.

Читач разом з героями доходить певних життєвих істин: „почуття прекрасного з кожним днем притупляється, начеб краса сама даленіла від мене”, „взяв листок з превеликою обережністю кінчиками пальців, так, як беруть якусь комашку, яка може вкусити”, „думки його були ще далекі від реальності сьогоднішнього дня, вони блукали ще десь там, у веревечках слів”, „янгол-губитель”, „якась її частина відділилася від нього, віддаленіла”, „Для нього рот, що поглинав їжу, щелепи, що пережовують її, і горлянка, що її ковтає, були так само непристойними, як і срака, що сере”, „Для цього вічно зневаженого мова, що палає вогнем, обпікає і ріже без ножа, стала якимось тимчасовим прихистком, тою країною, де він міг жити, хоча там постійно бродила смерть”, „У глибині душі він усвідомлював, що не був тепер для синів чимось необхідним, чимось таким, що стало б для них істинною втратою і спородило б відчуттям порожнечі у разі його смерті”, „мені треба жити у цьому світі книжок і слів, бо відтепер і надалі для мене можливе існування тільки у цьому світі”, „літери нагадували...безліч комах, що тікають від пожежі у лісі”, „він починав писати вірші, саме не складати, а писати начеб під диктант невидимого невідомого бога... мабуть, бога жаху та руйнувань”, „неначеб у цьому спокої з`явилась якась червоточина”, „Час невмолимо іде вперед, і чимдалі, тим більшою стає гурт мерців, серед котрих ми живемо”, „Це ж обличчя мерців! Вулицями ходять трупи! Дурні трупи!”, „щоденник, який можна було порівняти з палаючим смолоскипом, кинутим рукою безумця почерез час”, „людська плоть горить швидше і краще, ніж книги”, які стають фактом художньої реальності.

Роман Жана Жубера можна сміливо назвати романом очікування: очікування чогось. Все життя – очікування і боязнь цього чогось. Брош – це і Брюде. Але Брюде надто поспішав, пекельно булькало в ньому нестерпне бажання. А там нічого нема – тільки ти. Чи збагнув це Брош? Не важливо. Важливо, що це збагнув читач.