Колись старий Мушкетик дивувався, що у Франції щорічно виходить кілька сотень романів. А чого дивуватися? Люблять писати кляті жабоїди. І читають теж нівроку. Нам би так.

Мішель Креспі у романі „Охочі за головами” показав середину проблеми безробіття, шаленого бажання тої роботи мати і шалене бажання – у когось – тої роботи не дати.

Мені видається, що перша частина роману серйозна, зграбна, повна психології і медитацій, сентенцій і несподіваних життєдосвідних речей: „якби Бог існував, все обернулося б для нас інакше”, „Головна проблема бездіяльності: ніколи не знаєш, коли це все закінчиться”, „Якщо виявиться, що вони нездалі, значить – нездалюги -- ми”, „одночасно може існувати кілька істин”, „Вся наша суспільна структура заснована на принципі: твоє життя залежить від одного дня, максимум від двох-трьох”, „На підприємстві з вас потребують роботи, а не пояснень, чому ви не можете її виконувати”, „Завше хочеться думати, же ти незамінимий, бо ти потрібен самому собі”, „Виграє не обов`язково найрозумніший, але найгрубіший, що бажає чогось сильніше за інших”, „вона не перестане любити мене, але любитиме інакше, любитиме мене інакшого” тощо.

Подекуди навіть шкодуєш, що українські письменники не можуть так легко і технологічно точно писати про такі речі – а в нас же море фірм, стосунків, трагедій, море живих людей, які там працюють і які потребують талановитої до себе уваги українського письменства. Але нема, на жаль, нема кому.

Мішель Креспі зіпсував свій роман дебільним фіналом. Замість того. аби повести читача все вище і вище в інтелектуальні лябіринти психології щастя і відсутності нещастя, він вчинив невмотивовані стрілялки, живодерство і цим знівелював свої талановиті зусилля.

Шкода, що у французькому видавництві не знайшлося тямущого редактора, який би йому запоміг.

На жаль.

Є така давня жартівлива співанка: „Причесався, прилизався, в білі штанці вбрався, як завидів дівчиноньку, на порозі вс...івся.”

Так і Мішель Креспі вчинив.

А то вельми зле.