Мене завше насторожують художні твори, написані журналістами, чи реклямістами, чи ще там кимось. Але Фредерік Беґбеде, яким настійно годує нас "Фоліо" - неоднозначне явище.

"Історійки під екстезі" - збірка оповідань, доволі розмаїтих і нерівноцінних. Багато поверховості, поспіху, незаглиблення в речі, про які мовиться і пишеться.

Це, проте, не заважає автору знаходити золотий пісок сентенцій: "Чому я пітнію свою долоню у вашій?", "Хто всі ці люди? Твої друзі чи мої вороги?", "Навіщо подорожувати по світу, де все подібне?", "Годі мріяти про слова, їх слід проживати", "практикує політику простягнутої руки", "Окуляри від сонця без сонця", "Потворка виявилась гарнішою за гарнюню", "Моє існування трималося пекельного шляху невідомо куди", "Сартре, повернися, вони збожеволіли!"

Десь всередині книжки після слабенько-кволих новеленят з`являється "Рукопис, знайдений в Сен-Жермен-де-Пре". Назва відсилає до Бальзака, але це - апокаліпсис на вулицях Парижа, коли голота ріже все, що паном зветься. Ліве спрямування твору безперечне, але він вже екранізований реальністю - при чому, у реальних новинах з Парижа.

"Післясвяткові довби" дають нам дещицю того ж золотого піску: "У Луї все йшло не так, бо воно і не могло кудись іти", "Як і ми, свята не мають наступного дня", "Щойно помер Жак Демі. Коли ви вмираєте, то починають крутити ваші фільми. Ось для чого люди знімають кіно", "сонце дощило", "Мені наснилося кохання, і я закохався в цей сон".

"Як стати кимось" - уявна сповідь шофера, що віз Даяну і її коханця у безмежжя смерті. Чудовий монолог пролетарія: "Я п`ю, аби забути про те, що мене забули", "Я - найменш цікава річ у цій машині. Вийшов з нікуди, аби повернутися у ніщо", "якщо життя не вдалося, то слід насолодитися смертю".

"Найвидатнішого французького письменника сучасності " міг би написати будь-хто у будь-якій літературі - настільки типово і віртуозно проведено демістифікацію кумира: "Склянки не порожніли, не зважаючи на нашу завзятість. Мені здається, що в той самий момент я і вирішив увійти в Літературу", "Невже треба переживати подібні пригоди щовечора, аби бути письменником? Чи можна цього уникнути? Невже акт творення є невід`ємною частиною акту руйнування?"

"Найбридкіша історійка цієї збірки" - то властиво так само де - деромантизація кохання у його сюсюкальному варіянті: "Крапка з комою - дуже еротична штука", "я навіть пальцем не поворухнув, бо вона ж сама його мені відрізала", "Наш найкращий доказ кохання - ніколи більше не бачитися."

Цікавими є "Екстезі зі стриптизом" та "Перша історійка з легкого чтива": "Саме вірність розбиває подружжя", "краще мучитися від провини, ніж від неповноцінності", "Схоже, вона щаслива з того, що збереже свою напівнезайманість ще на кілька годин", "Скажи мені, ти дівчина чи хлопець?"

Отже, Беґбеде цікавий, самобутній і його не варто пропускати повз свою пильну увагу пильному читачеві.