Проблема України як держави полягає у тому, що свого часу не здійснено люстрації, а відтак стукачі і кадебісти обсіли державні структури, не пускаючи туди дійсно мудрих і творчих людей.

Бо що можуть стукачі і кадебісти? Стучати і контролювати. А ще – дбати про свою репутацію.

У повісті „Стукач” Анатолій Дімаров майстерно і зі знанням справи показав стукача зсередини. Олесь Лупій у простоті щирості вказує число місяць і рік, коли його завербували – у передмові до збірки „Зелене весілля”. Його ніхто за язик не тягнув – підсвідомість помстилася.

Про природу стукача ідеться у розвідці Олега Микитенка про Юрія Смолича – Микитенко просто співставив офіційно виданий мемуар і текст доносу у КДБ – вони зійшлися і в часі, і в переліку осіб, і в переліку подій.

Збірка есеїв покійного нині Леоніда Кореневича „Як по струні безодню” має підназву „Кілька особистих сторінок до біографії шістдесятництва”. А ще би сій книзі пасувала підназва – нотатки стукача. Відомо ж бо, що пан Кореневич закінчив школу КДБ і справно носив до Брами Зборовського свої доноси.

Чому ж так прагнув Кореневич перед смертю вибілити своє ім`я, поставивши його у ряд відомих шістдесятників? Совість замучила чи слави хотілося? Чи про дітей думав?

Про дітей треба думати тоді, коли робиш вибір – про своїх, і про тих, кого продаєш за шмат гнилої радянської ковбаси.

У книжці чимало світлин – на них Кореневич виглядає певний себе, у комфорті, самозакоханий і бездушний. Чи була у цього порохнявого функціонера душа? Сумніваюся. Він все робив для того, щоб зірвати будь-що українське, поступовське у НСПУ вже за моєї пам`яті, у вільній державі Україна. А що він витворяв при совітах – можна тільки уявити.

У споминках Кореневича нікого стороннього, тільки він і його роль. Істинна? Сумніваюсь. Сатанинською правдою несе від тої писанини на кілометри.

Боязнь бути викритим публічно все життя непокоїла кореневича. Недарма він сам зізнається. Що подав голові КДБ України Голушкові записку – яка доля стуачіва після ліквідації п`ятого управління? Відповіді він не отримав. А ще спілчанський молодняк подав до СБУ офіційний запит – „Чи закінчив Кореневич школу КДБ?” Відповідь свідчила – „Скоріше так, аніж ні.”

Коли Кореневич пише, що не був ні стукачем, ні співробітником – треба розуміти – був і тим, і тим. Бо про що тоді мова? А ось про що, ось у чім істинна причина: „Я теж одна із жертв обставин, морально покалічених і потоптаних. Душевна порожнеча і лякливий послух довго сковували морозом душу і серце.” Він щиро зізнається, що перестає ходити на тусовки, до людей – тільки, треба розуміти, за завданням. Якось на вечорі Івана Цюпи Кореневич (у вишиванці) зізнався: „Я сорок років ходив до вас” (читай: стукав на вас). Про сумнівні речі каже – пропали, а насправді – сам відніс в КДБ.

Цікава ситуація зі львівським пакунком. То Кореневич каже, що він Гориня бачив раз, і то притьмом. Потім стверджує, що вони були мало чи не друзями. Підсвідомість у автора працює справно і видає затаєне в глибині слово – „вивідач”.

Щодо пам`ятника Шевченкові у Шешорах – теж не без завдання хлопець їздив. Все гарно описує, лиш суть не каже.

Книжка Кореневича викликає огиду. Але добре, що вона є – як зразок мемуарів стукача.

Для прийдешніх поколінь. Треба знати, хто є хто і чому.