У передмові до роману горватського письменника Симо Мраовича „Константин Богобоязний” перекладач сего твору Юрко Позаяк стверджує, що його вихід у Заґребі викликав страшний скандал.

Втім, якби щось подібне вийшло у якомусь з райцентрів України, то теж би шкандалю не оминути.

Так відверто, як Мраович, в українській літературі не матюкається ніхто. Але від його матюків не хочеться ригати. Вони природньо малюють картину, характеризують людей і події, служать для підсилення і виявлення експресії почуттів, мовлення, стосунків.

Родовід героя по чоловічій лінії достатньо однотипний – є… всі. Їхні характери в динаміці руху дуже добре показано у романі („тато ніколи не слухав свого тата”).

В романі справді багато світла – тут Позаяк має рацію. Є і глибина – про війну, життя і смерть, любов, кордони, патріотизм, комфорт життя (виявляється, комуністи і капіталісти хочуть одного і того ж – комфорту життя).

Цікавими є у романі кулінарні переліки і любосні сцени.

Не менш цікавим є прорив жіночого в чоловічому потоці свідомості (щось подібного в українській поезії робив тільки Станіслав Вишенський).

Цікавою є поетична мова твору („Його історія починається тільки з осені. З гарячої осені.”, „У сіріючій чорноті”, „трошки з присмердом”, „Я відчував не вітер, який палить, а вітер, який морозить”, „а фраєра духопелити до чорної рамки на портреті”, „ми їдемо по центру світу, по його саду і царству небесному”, „я кричав аж за океан – маю мурах”, „може, він гом чи двостволка”, „заради них, заради нас, -- та заради Бога”, „простирадла пахли обіймами”, „прокидаються твердокрилі метелики”, „цілувала Луї в калитку”, „зимове сонце гріло процесію і ліс”), його сентенції („Інколи було добре, якщо тебе нема, а інколи було краще, якщо ти є.”, „прокинулась національна несвідомість”, „Кожне лихо, яке тебе не вб`є, зробить тебе дужчим”, „занадто тісна одна держава для нас двох”), його вільне співіснування світів – казкового і реального („Янголам і дияволові було прикро, що й вони хоч би трошки не люди. Як би вони так єблися, то залюбки зробилися б смертними”, „Ті янголи зникли, та й диявол щез. І мене втомив її плач.”).

В романі Мраовича багато іскрометного гумору, особливо чорного, багато поезії: все живе (навіть дерево, навіть свиня) в нього думає і говорить; а в оповіді ява, приява, уява, заява – все перемішано і переміщено.

Разом з тим у наступних творах праглося б від автора більшої глибини, ширшої панорами, більше характерів – через мову і дії.

Переклад Позаяка досить штивний і художньо вартісний, за винятком однієї деталі – у переліку з`їденого героєм фігурує цигарка. Мабуть, все таки, він її скурив (при тім – двічі).