Іван Федорович Драч – ціла епоха в українській літературі. Та й не тільки в ній, а й у політиці теж.

Політик, щоправда, з його непутящий, бо де йно піде керувати – або розвалить, або шкандалів наробить. Певною епохою у Драчевім життю була посада голови Держкомітету з телебачення і радіомовлення (при Ющенкові-прем`єр-міністрові). Він уславився на сій посаді тим, що бюджетні кошти на 250 назв української книжки замість передати державному видавництву “Дніпро”, яке нині благополушно здохло, передав приватному видавництву “Фоліо” у Харків, яке нині благополушно процвітає. За це “Фоліо” видало Драчеві фоліянт.

Уже після комітету Драч поривався очолити НСПУ, але його писаки не пустили в августійше крісло – не люблять вони самозакоханих жирних котів. При Драчу став заступником журналюга з “Голосу України” – Віталій Абліцов – притерся хлопець коло Драчевого чобота – і там по сей день: щось редагує.

Але зробили ці хлопці на бюджетні кошти дві добрі справи: видали першу подачу щоденника Олеся Гончара і книжку про мого земляка Дмитра Гнатюка.

Дмитро Гнатюк – епоха в українському виконавстві. Ще студентом співав Сталіну, пройшов епохи Хрущова, Щербицького, Кравчука, Кучми. Український парлямент ніколи не забуде, як він віншував своїм могутнім голосом іменинників прямо в сесійній залі.

Форма книжки – невимушена розмова трьох (Гнатюк, Абліцов, Драч) доволі цікава і самобутня. В книжці чимало світлин, що робить її майже альбомом.

Але маленький наклад робить її раритетом.

Тим не менше – книжка дуже цікава і варта уваги читача.

Смію сподіватися, що услід за тритомником щоденників Гончара до читача прийде і фоліянт спогадів самого Гнатюка – він того вартий. І ми з ним так само.

О.