Вельми шаную Валерія Шевчука – письменника а людину, який дав українській літературі чимало новел, “Теплу осінь”, “Дім на горі”, “Мисленне дерево”, численні есеї з епохи бароко.

Але се не заважає мені досить критично поставитися до його спогадів . НА БЕРЕЗІ ЧАСУ. МІЙ КИЇВ. ВХОДИНИ.

Уже так він себе там любить а леліє, же аж стає подекуди бридко од того. Се ж треба – зібрав свої старі – школярські а спудейські – твори, листи од дівчини і листи до дівчини – і усе се утулив у тоті спомини. Певне, бухгалтерія українська утратила знаменитого плюшкіна, кий скрупульозно збирає папірчик до папірчика, сірничину до цигарчини, аби читач, сараку, аж таки ніц не утратив од пана Шевчука. Смішно.

Дрібно.

Сумно.

Се не значить, же у книжці немає зовсім путнього – є, і чимало: “закон трави”, “Бо, здається, не я керував собою, а той Дух, зрадити якого означало зрадити себе, а отже, духовно не жити”, “місто мого духу -- Київ”, “се жінки вимагають однолюбности, хоча коханками таки стають, навіть бувши заміжніми”, “Міста ревнивими не бувають” тощо.

Уміє Шевчук і присмачити оповідь улучною цитатою – “Бери вершину, матимеш середину”. Григорій Сковорода.

Але, але…

З Шевчуком зіграла злий жарт совіцька традиція любити клясиків, збирати усе про оних  --- кожду кришку -- і пакувати у фоліянти. Тільки у випадку клясиків, що уже відійшли, тоті їхні папірчики збирає армія дослідників, же з того непогано годується. А нащо Шевчукові відбирати хліб у таких наукових мурашок?

Не тямлю.

Відчуття гидотне і неприємне.

Хай йому грець.

Утішає тільки одно – зерно є і залишиться, а полова розвіється за вітром небуття.