Сказати про книгу Сергія Жадана “Цитатник” – своєрідна чи нетрадиційна, значить, не сказати нічого. Відкриваючи її, щоразу здобуваєш перепустку в іншу реальність, навіть в тисячі реальностей, але химерних, гострих, категоричних.

Ніби сам автор на сцені в кінці спектаклю зриває з усіх маски. Суворо і безжально. Депресивно і іноді цинічно, а інколи – з непритаманною легкістю... Німа сцена. Завіса. І читач починає розмірковувати над всім побаченим і почутим в поезії.

Хоча сама поезія – скоріше верлібри, своєю специфічністю викликає неоднозначну реакцію, вміщуючи потворне і романтичне, підкреслюючи контрастами наше непояснене життя. В ній є глибина. Глибина в рядках, загалом без рими і зі складним ритмом, схожим на реп, що мов потрощені скельця оголюють дійсність, оперують її, а читач в цій операції приймає активну участь, не маючи права просто спостерігати. Але не треба боятися. Це світ автора, який кожен з нас сприймає по-своєму. І кожний його вірш мов айсберг, все заховане під поверхнею, а за своєю складною структурою нагадує гори піни, які роздивляєшся в мікроскоп.

Це та філософія, яку потрібно для себе відкрити. Бо “самотність не в тім, що ти не отримуєш пошту, а в тім, що ти і сам нікому не пишеш”, “хто знає з чого насправді складається твоя присутність ”, “наша велика реальність чекає щоранку на твоє пробудження”, “все триватиме безкінечно”, “дотичність до всіх подряпин і жилок на тілі твоєї країни”. Слова, які можуть змінити чиєсь життя чи принаймні ставлення до нього, які примушують мислити, які можуть стати девізом для кожного дня.

Хочеться вірити, що тендітні і ніжні “музика, очерет на долоні, руці”, “червоного сонця китайський ліхтар”, “солод, що пломенів і догорав”, “небеса падають яблуками в долоні”, “світ , що сльозивсь на очах”, “різнобарвні світила” намагаються створити атмосферу світлої печалі, і розчинити чорну, тягучу гуму безнадійного суму. Які здатні врівноважити, і наповнити лікувальною тишею. Які здатні показати сенс, і дати надію.

Хочеться вірити, що ці психоделічні історії – лише нарив, запалення, болісна реакція на нашу хвору дійсність і деформовану свідомість. (Щоправда, бажаю автору вірити, в те, що вони не смертельно хворі). Бо як ще тоді сприймати цикл “Самогубці”, а також “старий кривавий Бен ладен вирізає гланди піхотинцям, роблячи з них дрібні сувеніри для 3 своїх дружин”, ”нагноєні рани зализує хворий Юда”, “танго трупарні”, “хребет, перебитий ранковим променем”, варіації на тему “чорного” і “крові”, і “риби”? Безліч риб: живі, мертві, морожені, сплячі. Але завжди якісь слизькі, липкі, вологі і з запахом. Запахом солоним, тухлим, зіпсованим. Естетика? Навряд чи. Скоріше шокуючі слова, що асоціюються із сміттям і бомжами, які, до речі, теж змальовані.

Автор накреслив свою реальність, де замість звичних речей постають сюрреалістичні видіння, а інколи - дійсність, тиха і справжня. Насправді це не світ кривих дзеркал, в якому трапляється заблукале, переломлене світло. Це бачення. Це книга, яка народилася. Це її життя. І можна по різному до неї ставитись. Можна вловити щось близьке, можна замислитись, можна знизати плечима чи покрутити пальцем біля скроні, але залишитись байдужим – ніколи!