Роман-симфонія Марії Матіос „Містер і місіс Ю-Ко в країні укрів”-- це влучення в„яблучко”. Іронічний і водночас філософський погляд людини, яка розуміє, де живе.

Коли я прочитала про укрів, то так і сколихнулася -- це ж ми! Наші риси у нас не відняти! Мабуть у цьому одна з багатьох причин сьогоднішнього стану України. Не домівка погана -- господарі немічні. Не можна ж звинувачувати хату, коли там брудно.

Укри дійсно люблять ”палю і гак більш ніж любить сіль свою сивий Сиваш”. Ми не цінуємо самі себе, ми тільки зараз починаємо ідентифікувати себе з країною, в якій живемо. У авторки за гумором прихована тривога, вона дає нам зрозуміти, що нас „нищить ”наша психологія індивідуалізму, коли кожен за себе і одвічне бажання ”щоб і сусіду було погано”.

Погляд з боку став корисним для мене, висновки-невтішні, але потрібні, бо поки є висновки -- є надія.

Роман присвячений одній людині Жінці-політику, а втім просто Жінці. Через постать Улі (ми знаємо, про кого мова) пропускається жіноча суть і політична ситуація в країні.

Уля вийшла занадто ”з крильцями”, але -- це навмисний прийом, міра якому -- правда. Я зовсім не хочу сказати, що Тимошенко така добра, але вирізнити з алегорій реальні факти можна.

”Зерно” книги дуже-яскраве. Роман треба читати „вглиб”, думка не лежить на поверхні. Хоча зразу не пірнаєш -- просто читаєш на одному подиху. Такий модерновий мікс -- політика та Ода Жінці. Ода сміливій жінці написана сміливою жінкою.

Роман можна назвати психологічною аналітикою, треба мати талант, щоб тонко дати нам зрозуміти актуальні для нас речі. Ми живемо у жорсткому світі, наша країна зараз у кризі, але тільки ми відповідальні за Укрів. Бо Укри -- це ми. Кожен з нас неповторна людина, разом -- неповторна нація, такі як є -- найкращі. Якщо так будемо вважати ми, то і світ буде так нас сприймати А ще країні потрібні розумні жінки, а нашу „жінку Укрів” можна назвати як завгодно але тільки не дурною. І після прочитання роману поглибилось моє переконання-гноблять ту країну, де народ дозволяє.

Укри так і хочуть підпасти під гніт, поки ми не викорінимо „ідеологію чужої мови” -- України не буде. Бо все починається з людей, можна скільки завгодно „лагодити корабель”, але якщо там сидять люди, які хочуть його потопити, вони це зроблять. Але позитивно те, що такі книжки з’являються, вони несуть іскру у народ, хай це стане частиною побудови громадянського суспільства, якого у нас поки що нема. Культура -- це ми. Наші політики -- це породження нашої ж системи, треба починати з себе. Хоч би з споглядання себе, а це найскладніше.

І владі теж треба навчитися дивитися на себе, а не з ненавистю один на одного. Ось які думки можна закласти вдалою сатирою. А я вважаю саме така вона і є у романі.