Дивовижно, але в українському суспільстві є певне табу на ту частину української літературної клясики, яка не вельми добре ставиться до жидівства, що було в тих історичних умовах неприхильне до українства. Здається, фігура замовчування шкодить українству сьогодні, бо витворюється культурний вакуум, який колись вибухне новим нестримним вогнем.

Я не є прихильником ескапад Щокіна і очолюваної ним МАУП, але і не сприймаю тих, хто називає його дітище і його самого мауп`ячим кодлом. Тут треба виключити будь-які крайнощі, аби разом з половою не загубити зерно.

У цьому контексті цікавою є книжка статей відомої письменниці Олени Пчілки, сестри Драгоманова і мами Лесі Українки – „Викинуті українці”. Вражає сила духу сеї жінки, її неабияка сміливість, гострота розуму, відвертість у відстоюванні українських інтересів у неможливих умовах самодержавної російської дійсності.

Олена Пчілка пояснює феномен жидівства, як пристосуванської нації, яка хилиться до сильнішого – а отже до пригноблювача. Характерним є єврейська дефініція: „Ми живемо не в Україні, а в Російській імперії”. Здається, цей феномен зберігся досьогодні – і не викликає подиву діяльність на терені рускоязичности єврея Каплана, який відсидів за свою єврейськість і вперте поборювання всього українського вперто рускоязичними політиками і бізнесовцями єврейського походження.

Олена Пчілка як добрий полеміст вдало і сильно викриває жидофільство багатьох російських і українських журналістів і письменників того часу (особливо від неї дістається Сергієві Єфремову), бо воно шкодить українській справі.

Можливо, багато є застарілого у працях достославної Олени Пчілки, але чтиво повчальне, і на жаль, в основному актуальне: „приємні для жидів: звісно, втішно, мабуть, було їм, що по українському часописові вдарив український же кулак;але се є сумна об`ява нашого українства, се є наслідок довгого рабства, давня звичка бути чиїмись коли не попихачами, то послугачами”, „Все це занадто по-українськи! Мовчать жиди, мовчать російські часописи, що вважаються найбільш прихильними до них, а українці розпинаються за них, український часопис друкує догану своєму ж! Хтось міг би подумати: чи в тих українців своїх справ нема? Чи їм нічого робити?”.

Олена Пчілка слушно і відкрито говорить про єврейську цензуру.

Мова книжки дуже штивна, запашна, староукраїнська, її дуже приємно вдихати, як пахощі трави і сіна водночас.