Перше, що приваблює в романі Левка Різника „Фактор Данила Вернади”: мова. Жива, розмаїта, особистісна. Читач ніби чує голос журналіста-політолога Петра Гавради (від його імені ведеться оповідь).

В міру присмачена професійним сленґом, в міру – діалектизмами (герої роману – галичани), в міру (куди ж без них!) – русизмами. Саме в міру. Індивідуальними особливостями (у викладі Гавради) вирізняється мова всіх героїв твору. За цим – майстерність автора, а за майстерністю – те, про що багато хто мріє, але володіє далеко не кожен – стиль. Стиль Різника очевидний та незаперечний. Сторінки твору автор вельми щедро прикрасив рідкісними лексемами, не помітити яких та не насолодитись неможливо: „мордулялечка”, „жеровисько”, „божедомка”, „ідіолект”, „ошуста”, „коломийкнув”, „фігурася”, „несогірший”, „хамородь”, „чипоносець” та інші. Не менше захоплення викликають і такі знахідки, як: зелені корови (бо травоїдні!) на полотні художника; „нечистий, не лізь до чистого! – бо обмажешся”; „гроші не пахнуть... але іноді смердять трупом”; „усе товсте, що можна було взяти в руки, потрапило іншим”; „ковбасами тини заплітають” (це про наші весілля); „проливати кров і чорнило” (про журналістську працю); „чуюся відданицею під час сватання, – хоч бери й піч колупай”; „вуха, як мушлі вмивальників”.

Втім, немає меж для досконалості – порадимо авторові звернути увагу на чергування і – й, у – в; доскіпливіше ставитись до викорінення тавтологій і зайвих повторів (більше трапляються в першій половині роману): „в утробу, в нутрощі”; „рвали, дерли, продирали”; „здригались, тремтіли, скорочувалися”; „у Московський Державний Університет, скорочено „МГУ”; „у думках і в мислях”; „мушу! повинен!”; „наче раптом несподівано”; „без викрутасів, прибамбасів”; „за своїм „образом і подобієм своїм”; „звеселіле задоволення”; „держава нова... нова! новісінька!” Твір виграв би, якби автор помірніше наситив його цитатами, та не змушував читача нерозуміюче здвигати плечима, наштовхнувшись на такий, наприклад, „утвір”: „– бо ж череп лише в шкірі, без єдиного пацьорка тлущу...”

Головний герой роману вчений-романтик Данило Вернада оголошує війну нікчемності, а для ефективнішого ведення цієї війни прагне стати Президентом. „Нікчемна особа вже не тварина, але ще не Людина за образом і подобієм Божим” – проголошує професор Вернада. Нікчеми навколо нас; одні нікчеми нікчемно правлять країною, інші – нікчемно й безголосо коряться. Можливо, палкі заклики кандидата в Президенти й збурила б у читача потяг до негайної та безкомпромісної боротьби, якби не були аж такими вже фантастичними. Та й непослідовними, відверто мовлячи, також: то професор Вернада пропонує залюднити „оживлений” Місяць порядними високоінтелектуальними індивідами, які створять там спільність без нікчем (ідея не вчорашня й навіть не позавчорашня, згадаймо хоча б, як герої Жюля Верна, або Алєксандра Бєляєва мріяли зафондувати суспільство справедливості на дні морському), то закликає долучити до боротьби з нікчемністю армію бомжів, жебраків та алкоголіків.

Взагалі, захоплення, яке в Петра Гавради, „прожжонного” (стиль автора) журналюги-піарфахівця (а отже – циніка за визначенням) викликає Данило Вернада виглядає невмотивованим. Видається, що висновок реального піартехнолога на всі теорії та фантазування професора пролунав би коротко й дошкульно: популізм! Ще безкомпроміснішим був би вирок загартованого в безкінечних виборних змагах „пересічного” українця; тут не деталізуємо, аби не викотитись за межі нормативної лексики, де „шизоїдні бздури” звучатимуть огрійливим леготом. Авторові цих рядків професор Вернада рятівником нації зовсім не бачиться. „Самітник” холодний, він мислить категоріями глобальними, ба навіть міжпланетними, а ми ж знаємо, як легко любити цілий „глобус”, спробуй – полюби конкретного „нікчему”! А не люблячи, як завоюєш довіру? І навіть неприємні дитячі спогади симпатії, чи бодай співчуття до майбутнього кандидата в Президенти не викликають. Подумаєш – мама з татом сварилися! А не траплялось маленькому Данилкові бачити, як тато за мамою з сокирою ганяється? То хай дякує за щасливе дитинство!

Левко Різник визначає жанр твору як „політичний роман” і тут виникає питання: чи є швидке старіння неминучим для такого штибу літератури злом, чи й політичний роман гідний претендувати на тривале й безхмарне існування? „Сенсаційні” заяви, виголошені головним героєм на прес-конференції, сенсаційними бачились, можливо, в час творення роману, нині ж, коли пишуться ці рядки, такі прокламації навряд чи привернули б надто уваги – суспільство крокує вперед.

Відчутною вадою твору є майже суцільна описовість. Читач нічого не бачить, він лише слухає розповідь Петра Гавради, а той надто заклопотаний головним, аби зупинятися ще й на деталях. „Чи була весна, чи осінь – не важливо...” – для Гавради, а читач напевно волів би розгледіти й тло подій. Деталей роман Левка Різника позбавлений майже повністю. А нема деталей – нема аромату, шарму, ознак часу. Художній твір перетворюється на публіцистику. Особливо в деяких місцях, де йде посилання на реальну газету „День”, або на Володимира Яворівського – це вже стовідсотковий журналізм.

В романі немає дії. Якщо існує „екшен”, то „Фактор Данила Вернади” – відвертий „антиекшен”. Яскравий, видовищно перспективний (потенційно) епізод з танком подається з чужих вуст, просто як факт, що відбувся. Що залишиться в уяві читача, коли він перегорне останню сторінку книжки? Тільки розмови – за склянкою коньяку, в кабінетах, в студіях, розмови по телефону, бесіди з сексуально заклопотаним котом Сірком... Кіт, до речі, а ще вуличний баяніст Мирон Ріпа виглядають, очевидно – й поза волею автора, – найтеплішими й „найсправжнішими”: Сірка кортить погладити, змерзлого баяніста – зігріти філіжанкою кави.

Велика політика й маленька людина. Авторові цих рядків видається, що ключовою вадою наших можновладців є не нікчемність, а зневага, байдужість до щемно звеличених Шевченком „рабів малих”. Саме любові до них і не видно в романі Левка Різника „Фактор Данила Вернади”. Певно тому, що роман „політичний”.