Проблема української еліти полягає у тому, що вона боїться діалогу, не вміє дискутувати без табу, а відтак – безпомічна у захисті своїх питомих інтересів.

Оскільки шановні історики поділилися на офіційних і нетрадиційних, і невідомо про що пишуть, за справу взявся письменник, доктор хімічних наук Лесь Качковський. Його полемічна праця “Як Україна випала з орбіти Заходу” ще наробить шереху в наших палестинах.

Він пройшов добру школу Льва Ґумільова та Наталі Яковенко, проте…

Найпозитивніше в книжці те, же вона є – тобто є матеріал до полеміки. Є також чимало вартісних зауваг: питання столиці як основа державності, свідоме невикористання билин київського циклу в українській культурі, питання вибору між спасінням вірою і спасінням добрими справами.

Найгостріше несприйняття викликає презирливе, бридливе ставлення автора до народу. І поляки в нього добрі, і жиди, лиш, бач, українці несвідомі. Але не треба забувати – аби поляки, жиди і росіяни поводили себе коректно, то і вибуху проти них не було б. Якщо пружину стискати, вона колись виривається і дає по зубах.

Також, очевидно, треба говорити про неточність термінів і визначень: автор вживає термін “плебейський народ”, а треба “плебейська еліта”, “український народ” коли треба “українські землі” тощо.

Захоплюючись росіянами, що виграли Куликівську битву, автор забуває, що вирішальне слово у тій битві сказали волиняки.

Автор захоплюється єзуїтом Скаргою, але замовчує його опонентів, що робити негоже.

Автор вдається до суду над персонажами і подіями давноминулими з позицій логіки сьогоднішнього дня, а такий суд завжди неправедний і непродуктивний. Відсутність посилань, цитат, наукового апарату, списку літератури робить його полеміку голослівною і однобокою.

Непереконливий автор і в культурній сфері: засудження перекладів а також безпідставне звинувачення невідомих авторів перлин усної народної творчості у їх свідомому неавторстві не витримує жодної критики.

Невиправданим є схиляння автора перед усім західним і гамузне засудження всього східного. Пан Качковський ревно не любить козаків, віче, січ, але він не може пояснити, чому Буковина, Закарпаття, Галичина, де ніколи не було козаччини, не є Європою в Україні?

Разом з тим – книжка є, її треба читати, хай вона стане поштовхом для автора працювати далі, а для читачів – навчитись мислити і захищати українські інтереси, ідентифікуючи їх зі своїми власними.