Читаючи збірку поезій Леоніда Череватенко „Хронологія побутова”, задаєшся питанням: чи повинні вірші бути радісними і світлими? Це питання схоже на питання батьків: „Чи повинні всі діти бути щасливими?” – адже батьки так цього прагнуть.

Автор, Леонід Череватенко, безумовно, - талановитий митець, майстерність неабияка, але ж, але ж... Хочеться світла і свята, а натомість багато болю і сутінок. Відчувається, що вистраждано не мало, але ж, але ж... Життя, як смугаста зебра, я пройшла сторінками віршів у пошуках білої смуги – і не знайшла. Навіть рими темно-сумні. Як пише сам автор:

Світ несходимий, незглибимий,

Відживають бентежні рими.

І дійсно, наведу „бентежні рими, що відживають” і часто-густо вірші прикрашають:

сумне - дихне

густі - самоті

страх – по ярах

кров – знов

дуло – промайнуло

брила – надавила

розлуки – муки

злораді – безладді

ігом – снігом

спасе - рветься все

тривозі – невдовзі

тлустий –розпусти

студене – у мене

муром – похмурим

відьма – сидьма

зника – ріка

ходу – біду

автомобілі – безсилі

чужі- ножі

зла - наповзла

Сумно... три вірші я знайшла, що намагалися бути світлими, але і їх спіткала важка доля.

Деякі вислови виглядають аж зовсім неестетично: „далі позбирай докупи це слизьке добро – кишки”; „багато жіночого м’яса і мало мужніх думок”; „ми не маєм і не знаєм, що вибльовує вона”; „причмелена пташина”, „так сіллю пахне кров’яною”. Прикметник „дзвенюче” дуже нагадує за звукописом „вонюче”, тому теж, на мій погляд, „голова дзвенюча” і „дзвенюче скло” виглядають не дуже естетично. “Сюрчить до мене срібний коник”. Добре, що „до мене”, а не „на мене”.

У поемі про пошуки правди сама Правда змальовується автором як відьма, „бабисько” і має жахливий вигляд: „...горбата, ветха, кислоока, поросла мохом, сива, слабосила...карга”. Боюсь, що і муза в автора має не кращий вигляд.

Декілька раз у тексті трапляються дієслівні та неточні рими, іноді – римується другий і четвертий рядки, але з пропусками (в деяких строфах одного і того ж вірша рими пропускаються). У книжці багато білих віршів, але білих не за змістом, а просто не римованих. Білі небілі вірші – отакий каламбурчик.

Трапляються у віршах і темні перлини сумних рядків: „на межі немов би на ножі”, „мокрий важкий нерозважливий сніг”, „я розсовую ліктем застояну сутінь густу”, „світ від тебе згоди не домігся”, „чи холодним ошматтям тріпоче на голих кущах”, „на подвір’ї чужому вітер”, „щоб замість курної хмари зависнув над світом птах”, „все більше стає шпаківень і менше стає шпаків”, „і занудна загрозлива мжичка не всихає на лицях небес”, „а під ногами палкіш хрупотить ранку тонка порцеляна”, „гарні сузір’я високих думок перегоріли на попіл”, „тягне трави у кущі за коси добродійна, рвійна вода”, „з клена висмикую жовтий листок як волосину сиву”.

Попри все сказане знайшлися і білі перлинки, їх не багато, але тим вони цінніші: „у повітці хрум та хрум дійних дві корови”, „але хмаринка з неба золота спадає жінці хусткою на плечі”, „вона ж пухнастим вивертким курчатам неспішно кришить крашанку тверду”, „травостоєм духмяним тягне з мокрих узбіч”, „літаврів злото, срібло труб на відстані вступають в шлюб”, ”і земля мов живіт вагітний виокруглює далину”, „та виноградний вистуджений сік мене проймає променистим струмом”„ від пункту ен до пункту ем з напівзамріяним лицем”, „зі мною разом равлики поважні прогулюються разом по стежині”.

Дуже не хочеться, щоб ця рецензія стала ще одним „джерелом” сумного і болючого натхнення для автора. Чекаю від автора наступну – тільки гумористичну святкову книжку віршів. А ця книжка авжеж не святкова, побутова книжка, вельми побутова.