Повість Софії Андрухович „Літо Мілени” нагадала мені казку про Дюймовочку, маленьку дівчинку, що жила на квіточці, їла нектар, пила з росинки, мріяла про ельфа і, попри всі негаразди, його зустріла.

Мілена – дівчина-квітка – живе серед квітів-людей, вони всі добрі і красиві з красивими почуттями. Негативні риси їм не притаманні, вони навіть зраджують одне одного так красиво і естетично. А потім повертаються, зраджуючи, по суті, інших – і теж все гармонійно. Кожна дівчинка мріє про таке життя і велике кохання, яке впаде тобі просто на голову, в певний період дорослішання.

Такі квіткові мрії були у мене десь в 5 років, навіть пам’ятаю таку дитячу гру: дівчатка натикали на паличку бутон квіточки – це була принцеса, потім їй майстрували різні плаття з листочків та пелюсток. Ну все точно як у повісті. Ідилія життя.

Чомусь трохи нагадує утопічні мрії перших комунарів. Але ж в утопічній країні, де вічне літо, чомусь теж помирають, хоч і безболісно. Розбавляють таку ідилію лише цинічно-гуморові несподівані повороти сюжету та окремі такі ж цинічні думки та вчинки героїв-квітів. Це значно оживляє картину загального симбіозу. А зустріч головної героїні Мілени зі своєю другою половинкою, коли після того, як він обікрав банк, виявилося, що вони мають повністю ідентичні відбитки пальців – скільки тут підліткового романтизму. Автор підколює весь час, але гармонійно.

І все ж утопічні квіти-люди виглядають духовними імпотентами, вони не справжні. І автор підкреслює це у характеристиці одного з героїв Лавра „любить усіх людей, а закохатися не може”.

Мова твору така мелодійна, поетична, красива, як і саме царство квіток. Яскравих художніх образів, що врізались би надовго в пам’ять, не так багато (адже така благодатна тема – квіти, могла надихнути авторку на більш художню мову). Сама повість – як великий образ-утопія. Слова, які є ключами до твору, до всього світосприйняття авторки також красиві і глибокі:

Хто відчуває природу,

Той уже не людина,

А душа, розчинена в небі,

Як річка – кава з молоком.

Наведу вислови та образи, що сподобались мені: „вмів вдягатись, як дженджуристий молодик”, „його старечий, струхлявілий вигляд говорив про невимовне блаженство” (знову той самий трохи цинічний гумор), „пізніше Сіруватий зняв свій берет, і затінене купе освітилося сяйвом його неозорої лисини, гладкої і лискучої, схожої на плесо озера безвітряного світанку”, „Лавр і Мілена широко розплющили очі і перестали дихати, бо це було велично”, „Сукня, здавалося, світилась своєю бузковістю, граційно перетікала з одного стану в інший при кожному найнепомітнішому порусі Цицилії”, „червоне сонечко розправляє крильця на вушку тріснутого горнятка”, „хлопчик...мав цілу книжечку тих кросвордів, таких простеньких, як насіння соняшника”.

Читайте це квітуче світо-квіто-сприйняття, виграє той, хто читає!