Наталя Яковенко як спеціаліст з життя української шляхти запам`яталась з похвали Вадима Скуратовського. Але, зважаючи на його, Скуратовського, всеядність, всюдисущність і нарваність, сеся похвала сприймалася як непохвала, тому й не брався до праць сеї пані.

А от “Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України”, як тільки потрапив до рук, став особистим бестселлером. Відірватись неможливо, настільки виписаний стиль, настільки праґматичне і компетентне мислення авторки, настільки всеохопна панорама української еволюції від княжих часів до козацької доби, що навіть здивуватися не встигаєш.

Авторка будь яке явище історичне розглядає в ретроспективі версій, не скуплячись і на своє власне бачення речей, подій, історичних особостостей.

З княжих часів маємо у спадок чимало загадок – походження назв “Русь”, “Київ”, походження руських князів, зокрема – Аскольда. Авторка скрупульозно, ідучи за порадою Шевченка, “не минає ані титли, ніже тії коми”.

Красномовною є назва одного з розділу – “Київська Русь – держава та люди”, тобто Наталя Яковенко звертає свою – і нашу з вами – увагу не тільки і не стільки на державу та вождів, а й на прості маси народу.

Говорячи про козацьку добу, авторка теж не забуває про простий народ і чи не вперше в українській історичній науці говорить про реальні біди, які спіткали простий люд під час національно-визвольних воєн.

Вагомим у книжці є показ еволюції українських княжих родів – а відтак еліти, її пристосуванство до політичних та економічних умов того часу.

Яскраво і випукло авторка показує релігійні війни на українських теренах. Це актуально ще й тому, що війни релігійні в Україні досі не припинено.

Важливим текст Яковенко є як з погляду полемічного, так і з погляду поверенення до витоків питомо української мови. “Вістря дискусій, присвячених витокам руської писемности, часом переміщується з наукової площини у сферу патріотичного хотіння”, “… проіснувавши вісім століть, припинила своє існування писемна мова Русі-України. З прикрістю можна додати, що нині її спеціяльно не вивчають у жодному навчальному закладі. Навряд чи можна вважати рівноцінним замінником такого вивчення скорочені курси церковнослов`янської мови балканської редакції, що їх практикують в університетах. Тим-то навіть філологи й історики, цитуючи твори давньоруської та староукраїнської літератури, часто вимовляють текст так, як став вимагати від українців Синод у ХУІІІ столітті. Зайве говорити, що за такою вимовою втрачається феномен специфічного поєднання церковнослов`янщини з живим мовленням, під знаком якого розвивалась домодерна українська словесність” – ці і подібні інвективи достатньо адекватно спрацьовують. Як то кажуть, “sapienti sat”.

Цікавими є міркування з приводу походження тих чи інших понять. Наприклад, “держава” і “володар”. Держання – тимчасове володіння, володарювання – вічне, надане Богом у спадок. “Знамено” – первісно – знак на бортних деревах у судеревному лісі.

Впливом Льва Ґумільова варто, очевидно, пояснити досить влучний кут зору авторки на події, коли вона розглядає стосунки Русі-України зі степом.

Авторка слушно виступає проти аксіоматичної концепції московитських учених “перетікання київської історії у московську”. І у своїй книзі вона робить слушну спробу показу перетікання київської історії у галицько-волинську, а відтак у козацьку.

Розпочинаючи козацьку добу, Наталя Яковенко слушно зауважує, що український степ став етноконтактною зоною, де “нічиї люди на нічиїй землі (…) які взаємно перемішують одяг і тип їжі, мову й звичаї, збройні навички та спосіб виживання”.

Можна ще багато говорити про книжку пані Яковенко, але зупинюся на сказаному. Головне – вона є, її треба купити і прочитати, аби пізнати світ, а відтак через нього пізнати себе.