До Анатолія Дністрового в мене ставлення двояке – починав як талановитий прозаїк, автор короткої прози. Потім його понесло у вірші – не завше управні, тепер він заправський романіста.

Друкував-єм його "Бідосю" у себе в ґазеті, провадив його авторський вечір у спілці, результатом якого стала перемога на "Ґранослові", потім ми розійшлися через ріжне розуміння пристосуванства (ішлося про його таточка, що нагрівав дияспорних лохів на добру зеленину -- тамтешню). Пізніше мені зогидився Дністровий, як автор не зовсім коректних заяв про те, що українська література – суцільне лайно, а він читає тільки зарубіжну. Мені здавалося так – якщо українська література справді лайно, то нащо ти її примножуєш? Твори зарубіжну, яку так любиш – будь-яку.

Роман Дністрового “Патетичний блуд” мені цікавий і меркантильно – бо колись гостював у автора в Ніжині, і тому було цікаво співставити описуване з дійсністю.

Мушу посвідчити – майже фотографія.

Тепер по суті.

Стиль автора – непоквапно-лінивий, герої статичні і в діях, і в думках, і в рухах: вони не розвиваються. Чому? Не знаю. Та й характерів майже немає – з осібною мовою, лицем, фігурою. Що хлопці, що дівчата -- однаково.

Головний герой – мисляча істота, і подекуди щось видає читачеві поживного ("Я нічого не знаю і не хочу знати, що станеться з нами далі, бо через це притуплюється сприймання того, що відбувається зараз", "людина недосконала, бо не здатна тривати у своїй радості довго", "кохатися з презервативом – це те ж саме, що говорити правду закритим ротом чи брехати з заплющеними очима", "моє зло ще не дозріло, якщо я ним так насолоджуюся", "Господи, заспокій неспокійних жінок", "коли відчуваєш гостро, а цінуєш боляче", "борсаюся в собі"). Є у романі і влучні образи та метафори ("м`якуш вуха", "в її очах стоять густі сльози", "Господи, як я люблю пробуджувати в жінках дітей", "кухонним рушником він витирає губи"), і сильні потоки поетичного нестриму ("в мені знову оживає пустеля", "Смуток дивиться нашими очима, говорить нашими словами, керує нашими жестами", "моя втома волає за сном", "в очах стоять гарячі сльози; хочу поцілувати в сльози, хочу торкнутися до них губами, відчути солоний і рідний смак. Раптом я розумію, що опускаюся на самісіньке дно власного відчаю, породженого втратою"), але герой губиться, він нікчемний у своєму голоді ("Голод" Ґамсуна во сто крат сильніший, бо там харизма духовного пекла в людині, що йде чужим ворожим містом і прагне збутися не фізично, але духовно), він брудний у сексі, бо ненавидить об`єкт свого лібідо – це брудно, гидко і насмачно.

Є в романі розправа над ненависною авторові (і героєві) українською елітою – в лоб, переліком, скоромовкою. Але чи не виростуть з героїв роману такі ж нікчеми, а сам автор – чи не дає він читачеві замість художнього мислення доморощений євротреш, супроти якого так ревно виступа?

Є в романі недоладності ("натуралістично" замість "натурально"; "Гоголь біг на кавалєрку" – хотів би я на того Гоголя, маминого синочка, і латентного гомосексуаліста подивитися; "зловживати добром людей" замість "прихильністю"; "відповідаючи на мій поцілунок взаємністю" замість "відповідаючи на мій поцілунок"; бажання вивчити мову поета Блейка – майже цитата з Маяковскоґо "Я русскій би виучіл только за то…"; "і починає з неприємною посмішкою сміятися" – з посмішкою посміхаються , а не сміються, в тім і ріжниця; "адське пекло" звучить як "пекельний ад" – абсолютно недолуго;), русизми, кричуща авторська глухота ("від страХУ Й благають, аби ненароком не пустив її"), відвертий несмак (про п`яне бабло, анальні сцени з жінками, важкий кавалок болю в горлі тощо).

І немає світла – денного в кімнатах, вічного -- в душі.

Якби Дністровий не був талановитим письменником, не писав би я цеї рецензії, і не читав би два його інші романи. Але ж шкода таланту, не так у нас їх багато.

Може порозумнішає і перевершить свою "Бідосю"?

Маю надію.