Останнім часом мене все більше приємно дивує Соломія Павличко. З кожною її статтею і з кожною новою книжкою розумієш, кого втратила українська еліта в її особі.

У збірці “Теорія літератури” зібрані вагомі праці авторки, хоча теоретичними їх назвати важко – це жива, експресивна, арґументована і поважна полеміка з нашим невіглаством, закостенілістю, дебільним консерватизмом, що межує з одвічним хуторянством.

Її праця “Дискурс модернізму в українській літературі” – спроба серйозно говорити про так званий український модернізм. Рівень мислення дослідниці просто вражає – вона дивиться на твори, персоналії, ідеї, перебіг літературного процесу доволі нестандартно і пристрастно. Цю літературу, про яку мова, вже хочеться перечитати ще раз, але з урахуванням саме такого мислення і таких підходів до справи.

У книжці також є кілька статей, що перевертають уяву сучасного читача про свою питому літературу: ессей “Філософські поеми Івана Франка “Смерть Каїна”, “Похорон”, “Мойсей” і європейський романтизм” дає читачеві вагомий дискурс мислення Франка у його кращих, вершинних поемах; стаття “Пристрасть і їжа: особиста драма Михайла Коцюбинського” знімає табу на особисте життя клясика, який, за словами нещадної авторки, проїв свою любов; серйозне дослідження несерйозної речі – “Роздуми про вуса, навіяні одним оповіданням Олекси Стороженка” дає читачеві на смак і дотик саму можливість так побачити літературу, як не бачив її ніхто доти – чи свідомо недобачав.

Приємним відкриттям читачеві мають стати такі розмисли, як “Насильство як метафора” та “Література як помста”, а також дуже пристрастна і гаряча (досі!) філіпіка на адресу Медведя “Культурні дискурси кінця століття: Котляревський, двохсотліття української літератури та її вороги”.

Всебічно і посутньо Соломія Павличко розглядає творчість Персі Біші Шелі, Ігора Костецького, Олега Зуєвського, Аскольда Мельничука, Михайла Ореста.

Читається книжка на єдиному подиху, як детектив чи повноцінна художня проза.

Чому?

Бо є характер авторки, її харизма, її незалежне мислення, залежне тільки від істини – у її розумінні. На жаль, такий рівень мислення притаманний небагатьом. Прагнеться, аби у Соломії Павличко були талановиті послідовники, щоб українська література була осмисленою як факт мистецтва і фактор суспільного буття українського народу нині і повсякчас.