Рецензувати поетів – шестидесятників і важко, і легко. Легко тому, що це яскраві індивідуальності, одинокі дерева, яки не змогли б піднятися до вершин у типовому радянському лісі. Важко тому, що після них залишилося майже пустеля, бо вони не зуміли і розвинути літературний процес, під їхніми кронами молода “поросль” і, як наслідок, “порвалась связь времен”.

А відчувши свою провину (іноді на підсвідомому рівні) : – подеколи вертаймось до свічок – Але не захотіли чи не змогли: – Свічка несподівано погасла. І, на жаль, не одна.

А тепер “жовтневі вогнища поволі догорають”. І хоч зброя у ветеранів трохи заржавіла (дуже багато “по мотивах” та застільної поезії) ще продовжують “пострілювати збірками, яких знаходиться місце “патроном” – віршем шести десятих, з тих чи інших причин не надрукованих тоді.

Враження від збірки Романа Кудлика “Нічне збирання винограду” досить строкате.

Та, попри деяку декларативність, моралізаторство і занадто довгі вірші (Кудлик сам собі суперечить, кажучи, що “у довгім варняканні глузду здебільше нема”) зустрічається справжнє, непересічне, те, що робить поезію поезією.

Оцінюєте самі “екологію душі”, “десяток смутних заношених облич” (чи не про своє покоління), “ “дубів баси”, “сопрано сосен”, “калин контральто” (чи не про те ж), “осені бентежне фуете”, “ неначе реп`яхи слова”, “одтятий січневим відточеним вістрям” (і знову воно), “сльоза – лиш тінь слаба печалі”, ”крила вицвіли у горобців”, “мороз ікластий, мов собача лють”, “фортепіано сіре вщерть передродовим спокоєм”, “мов мавпа, сумніви мої гойдаються”, “вибухав, як детонатор, кашель”.

Є в нього (Романа Кудлика) героїня тітка Марійка, яка “...по праву тихенько ступила на небо” з височенної Груши, тобто померла скромно-велично і викинута новорічна ялинка “наче риб`ячий обгризеній кістяк”.

З вищеприведеної видно, що ветеран “ще слід свій карбує”, а чи “на вічних скрижалях століть” – покаже час.