“Пост-поступ” у моєму житті відіграв вирішальну ролю, бо став щаблем у письменницькій і журналістській кар`єрі. Я не думав про успіх, коли на початку дев`яностих років надіслав кілька рецензій до цієї ґазети.

Павлів В. "Синдром програної війни або 12 есеїв про Кривенка". - Івано-Франківськ:Лілея-НВ.-84 с.

Відповідь не забарилась, не відомий мені Володимир Павлів запропонував співпрацю. Це була колосальна самореалізація, бо я навчився вільно, незашорено мислити – і це моє мислення йшло до людей. Позитивний заряд творення української справи став моїм життєвим стрижнем, моєю програмою існування, сенсом мого життя.

Володимир Павлів назвав свою книжку 12 есеїв про Олександра Кривенка “Синдром програної війни”. Це його право автора, але це не точно – війну не програно, бо вогонь духовний – це вічний вогонь, що не потребує ні російського газу, ні американської жуйки, а потребує нашого духу і нашої крові.

У книжці Павліва багато больових точок, про які він говорить спокійно, виважено і містко. Захід-схід, український інтерес –неукраїнський інтерес, проблема поколінь, проблема еліти – все це живе – і кровоточить. Автор не дає відповіді, але він намагається іти дорогою, що веде до порозуміння, з`ясування, глибини відчуття.

Кривенко у нього неканонізований, а живий, з плюсами-мінусами живої, трепетної людини, яка була креативною – і цей креатив виливала у свої проекти.

Як виміряти успішність того чи іншого проекту? Його довговічність? Фінансова спроможність? Що?

Проект є поштовхом до дії, він народжує масу інших, собі подібних, речей, які множать добро, силу, віру, правду і незашореність.

Важко переоцінити ролю “Пост-поступу” в українському духовному житті в дев`яностих роках минулого століття. Вона оновила кровоносну систему заходу, розбудила схід, показала продуктивність української ідеї, українського духу і українського слова. Навіть Починок, який за свідченням автора книжки, неповажно повівся з фінансами “Пост-поступу”, створив на ті фінанси життєздатний і український проект – ґазету “Експрес”.

Кожен зробив себе, і стартовим майданчиком для цього стали проекти Олександра Кривенка.

Павлів зауважує чимало гіркого (“давати нам нового шансу з самого початку ніхто й не збирався”, “слизьких типів, що метушилися між минулим і майбутнім”, “в українських елітах негідників куди більше від порядних людей”), слушно цитує мудрого Кривенка (“Компроміс – це відсутність надії”, “В такій поствізантійській країні неможливо перемогти зло, якщо воно має владу”, “Господь покарав дуже тяжко – велів народится українцем в Україні”), робить певні висновки. Разом з тим оця теза про програну війну є намаганням пояснити непроясниму безпросвітність української справи, постійно-настійну приреченість на невдачу.

Чи є вихід з тунелю?

Безперечно.

Він – в українській справі і в українській ідеї. До багатьох має прийти національне просвітлення, а до більшості – можливість самореалізації. Війна видається програною тоді, коли воїни є продовжувачами Мазепи, його помилок. Треба задіяти всі творчі ресурси, які маємо по селах і райцентрах, знівелювавши через сучасні механізми (творча спілка, інтеренет, видавничий бізнес) поняття культурної чи духовної провінції. Той, хто збере в одно ціле всю творчу силу духовного начала українців, стане володарем духовного вогню, яке здатне випалити поле під ногами зайд і ворогів, переорати його і засіяти для майбутніх поколінь.

Програна війна – не для нас і не про нас. Бо Кривенко скаже нам словами героя Миколайчука з “Вавілону-ХХ”: “Я прокляну вас з того світу…”

В “Елегії” Осипа Маковея мовиться “Ми всі помрем і заростем квітками…” Але перед тим зробімо все, щоб квітки мали з кого рости і кому перевіяти своє насіння.