Люблю, коли знані письменники не думають тільки про себе, а й дають дорогу в літературу іншим, розуміючи, що там вистачить місця і праці усім. Саме тому шаную поета і прозаїка Валерія Герасимчука, який благословив у світ першу збірку двох талановитих авторок з Тетієва.

Тетяна Лаврова - дуже цікава новелістка, яка не боїться глянути в глибину безодні - в людину.

Її письмо нервове, уривчасте, зсередини нутра. У "Грі" авторка перемішує фантастику з дійсністю, олюднення предмету з упредметнюванням людини. Мова авторки дивовижно точна і гранично виважена: "... непоспіхом випити кави...", "... моє спілкування - це лише короткий дотик до іншого кольору". В "Грі" непросто глибина сенсів, тут - глибина психологічної заглибленості у філософські обшири буття. Саме тому читач отримує від авторки - з перших рук - прожитий нею і її героями досвід, який придасться кожному, хто глибоко спочуває життя: "... сяйво, як завжди, я переплутую з блиском і, хоч трісни, не розумію, чи варто ці властивості розрізняти", "чому, скажи, коли щось дозріває - воно неодмінно має упасти?", "Я дико втомився. Щось перебили мені всередині", "Але ти? Ти ж знаєш справжню ціну любові, - чому ж тобі хочеться спочатку придумати мене, а потім надломити, щоб подивитися всередину, як пульсує в мені життя?", "Моя Зоря, мій Полин " - пронизливо жіноча історія, де героїня знаходиться на межі гістерики і божевілля через своє нестримне бажання мати дитину. Світ байдужо звичний і самодостатній ("телевізор сам себе розважає, переказуючи останні новини"), люди у цьому світі - циніки, звичні до горя і порожнечі в інших людей ("ті його слова видались мені недобрими, як тепле пиво", "спокійно каже (або ще скаже, або вже сказав)", "той перший лікар, який розливає слова, наче тепле пиво"), але є і інший світ - світ істини ("звідки у малюків така спрага до життя - і стільки страху!", "не турбуйтесь про завтрашній день, бо завтрашній сам потурбується про своє: достатньо для кожного дня своєї турботи", "...") і точного психологічного малюнка ("Зате тепер кожна краплина сповзає в глибоких роздумах: а чи варто взагалі так старатися, рятуючи одну живу душу - замість двох...", "сон - полохливий птах, він не любить раптових пострілів", "де жахливий крик породіть змішується з природним дитячим криком, як кров з піском", "без жодного страху поринаю у без вимірний простір", "можна зупинити цю мить і оселитися в ній назавжди", "боюся глянути на дитяче ліжечко: а раптом там ніхто вже не мовчить?", "навпроти - ціла зграя вікон. Що горять уночі вовчими очима").

Якщо напруга внутрішнього життя героїні надзвичайна, то зовнішнє - майже детективний сюжет із крадіжкою чужої дитини залишається не прожитим героїнею (а отже - і читачем). Немає виходу з сюжету, а цей невихід нівелює враження від твору.

У "Кімнаті, якій не до сміху" теж є цікаві відкриття ("стати об`єктом любові (чи ненависті). То любові чи ненависті?", "розчинитись у тобі, стати тобою") проте художньою цілісністю цей образок так і не став.

А от "Розслідування однієї справи" - долучається своєю художньою силою до двох попередників. Ритм, стиль цього твору захоплює своєю енергетикою, рвійним не стримом подій і почуттів: "А дзеркала байдуже гралися твоїм розбитим голосом: І тут ми будемо жити?", "Люди завше чогось чекають: неділі, зустрічі, свята, потім чекають, коли усе це нарешті закінчиться", "Кого любив більше: тебе чи себе?", "або сиджу на твоїх валізах, поки ти думаєш, що робити далі", "Мені просто хотілося, щоб хтось увімкнув світло в моїй пограбованій кімнаті. Виходить, не все одно - хто його увімкне".

Чудовим є і новелка "Втеча" - парафраз у стилі чорного гумору з відомої фрази з фільму Абуладзе "Ця дорога веде до храму?".

Вірші цієї ж авторки свідчать про те, що маємо таки не поета, а таки прозаїка. Що ж до російськомовних творів у книжці - це якесь прикре непорозуміння. Тетяна Лаврова - чудова українська письменниця і ми можемо і мусимо чекати від неї нових глибин з нутра її художнього світу.

Леся Дзюба, її сусідка по книжці, навпаки - цікава як поетеса. Її мініатюри - це дивовижної сили і прозорості лірика: "Осінній день. Сумної скрипки голос. Берізка - рудокоса Лорелея. Моя душа надвоє розкололась... І що мені тепер робити з нею?", "бо пахла троянда любов`ю земною".

Непогана у Лесі і її проза. Принаймні її оповідання "Душа Кеті" - заявка на добру літературну прозу. Тут нема нутра, істерики, але є життя сучасного міста. Якби назвати цю річ "Капелюшок з грошима", розширити простір твору, наповнивши характери осібністю, характерами, живими почуттями, назвати героїню рідніше - і матимемо дивовижної сили повістину, а то й роман. Варто також вчасно поставити крапку - після слів "Пішла, а капелюшок з грошима залишився біля ніг Кеті...".