Юрій Чигирин і його доробок дозволяють повернутися до вічної теми співвідношення у ставленні до автора як реальної людини і ставленні до його творчості. Юрій Шерех, нагадаю, пропонував розділяти особисте життя, політичні погляди і власне творчість. А ось Юрій Мушкетик зізнався у приватній розмові, що йому важко, знаючи людину, адекватно ставитись до її творчості.

Мені ближчий Шерех, хоча це досить важко психологічно.

Юрія Чигирина знаю давно. І хоч у наших стосунках було всякого, не завше приємного для обох сторін, усе ж спробую бути адекватним і якомога об'єктивним у своїй оцінці доробку автора.

Перша книжка Чигирина "Пригорщ заліза" побачила світ, коли йому виповнилось 26. У передмові до неї відомий поет і посередній критик (на жаль, він вдався до газетно-журнального заробітчанства, що вплинуло на якість написаного, ба навіть на якість мислення рецензента) Іван Андрусяк з-поміж іншого зауважив: "...книжка вийшла (...) доволі жорсткою, навіть жорстокою. Чоловічою. Я б навіть сказав, архічоловічою." Автор передмови також протиставляє emotio і ratio, що є невиправданим, бо у раціо маємо експресивно насичений рядок "ти спиш з очима, повними пожеж". Є проблеми і з архічоловічістю й жорстокістю поета. Зайве казати, що добра поезія - а надто поезія справжня - є позастатевою, бо вона розриває будь-які умовності й витворює новий світ, якого ще до того не було. А жорстокість - то з іншої опери, бо у Чигирина переважають глибина і ніжність.

Чигирин у своїй першій книжці важко себе шукає - крок за кроком, проходячи учнівськими стежками, як стильовими, так і жанровими. Подекуди це виглядає пласко й нецікаво, або й неоковирно ("та ти дійдеш", "зійде за лід"), проте є і глибокі образи ("мило перемоги", "дівочий князь"), і експресивні рядки ("Беріть їх голоси, тяжкі в обіймах сліз", "Кого візьмеш собі в догоду?", "червоне горло по руці розтер", "Єрусалем конає з пальця", "там просять дивлячись у очі", "мене не кликано ні голосом ні кроком", "залізні нігті ніг не чують", "а глупа ніч до тебе з висоти торкнеться знову синіми губами", "не кажани весільних рук не знають").

Автор робить ще кілька обов'язкових для кожного творця себе самого кроків - з'ясовує свої стосунки з Богом ("Бог до мене мовчить", "я вдерся в Його життє всього кілька хвиль спостерігав Його тінь по землі") і намагається витворити характери, висвітивши їх зсередини вогнем ("Щоденник" і "Доба без сну").

Є у першій книжці Чигирина вірш, який без жодних зауваг можна числити як сплав думки і слова, почуття й метафори, філософії і психології буття: "про тебе вже мені не пишуть я й сам про тебе чути не хотів коли вернувся в це химерне місто в біль'ярді диму що в сім'ї ротів хай позіхає цей боєць із києм я бороду зголю от тільки ніч настане і стану голим і з кривим лицем горілки нахлебчуся нахаляву іду попідручки з чужим життям я й сам чужий тут на міськім базарі жирую як нічне виття яке у приймах окликали я стану проти сонця повернуся й стану проти тіні підошвами загорну порохи і сила знов при моїй силі і місяць наближається згори".

У другій книжці Чигирин зберігає здобутки першої - і експресію ("тримайте вогонь Аполлони тіло не слухає ваших рук", "і тіні за сумом насунули небо", "батьки пішли по воду проти ночі"), і густу образність ("рівчак між тіло", "увійде сон щоби скарати на горло відданий вогонь", "бо дівчина вишнева соком", "між твоїм жирним листям я крав яблука над головою павука і мружився", "мокрий грім", "молитва молока"), і філософське заглиблення в сутність речей ("Ти - полуденний місяць суєти, хоч самоти моєї не приймаєш", "у тихих героїв немає душі", "я певен і показую руки"). Разом з тим маємо чимало нового: справжній віршований роман у короткому творі ("він входить сюди він безапеляційно вимагає мене він кривдить мій робочий час він знає мене я доручаю йому усі свої зради тільки раз подивлюся йому вслід поцілую холодне чоло увійду в його смерть відтягну від труни здається його матір і заберуся з того життя коли я був вільний"), вартісну позачасову притчу в одежі коротко вільного вірша ("я син Адама раз по раз то Каїна то Авеля передайте й мені яблуко затим передайте і їй"), фізично відчутну пластику вимовленого і пережитого слова ("ця дівчина волочить стегнами по стінах багряний пес їй схоплює навпомин втому", "за струмком вогонь горить", "а їм тихо і далі земля суха", "степи горять і дим минає стіл").

Юрій Чигирин, на щастя, відбувся як поет - і це важливо. Йому є куди рости і є що шукати. Тепер читач мусить шукати за його новими книжками, аби прочитати поезію: "зелені очі у розпусних левних вдів їх точно хвиля пінна налила обтерті перса при землі лягали як лягає на вологу мідь імла черлені груди молодих сомів що надимали вени у білилах ока наздоганяли тих чутливих дів край материнської затоки і йшли до моря неприкметні зливи тягли з собою волокнисті нерви крику що опирався цій морській землі та непідвладний був самий собі".