Апологети видавництва "Кальварія", яке має на своєму рахунку чимало вартісних книжок і кількох шевченківських лавреатів, стверджують, що "Культ" Любка Дереша є підсумком української прози ХХ-го століття. Це, м`яко кажучи, неправда, а грубо кажучи, брехня. Підсумком української прози минулого сторіччя є романи "Чорна акула в червоній воді" Станіслава Стеценка, "Одні" Андрія Гарасима, "Поріг" Сергія Соловйова і щойновиданий роман Василя Зими "Гра в піжмурки".

Можна лаяти автора за надмір граматичних помилок і невмотивованих русизмів, погану поліграфію, журналізм викладу і нарочиту автобіографічну прив`язку (одноймення автора і головного героя), проте маємо художній текст потужної сили - з аналізом сьогодення з українських позицій, з заглибленням у психологію героїв. Галерея характерів, змальована Василем, залишається читачеві, як список контактів у мобільному телефоні. За характерами - живі люди, з плоті і крові, і що головне - з душею, які разом з тим є типовими для нашого часу в нашій тепер Україні.

Зима добре почуває себе в різних середовищах - журналістів, шоу-бізнесу, бандитів, афганців. Роман таїть у собі приховані пружини зіткнення інтересів, дивовижного поєднання свідомого і несвідомого, підвладного людині і того, що знаходиться поза межами її вольових можливостей.

Читач упізнає чимало прототипів - Ані Лорак, Вак

арчука: кумирів теперішньої молоді. Але заглиблення у характер, майстерне відтворення біографії як психологічно вмотивованого коду людини викликає велику повагу до автора.

Дуже добрі діалоги - м`язисті, пружні, сильні.

Стиль екшен - це його стиль. Саме тому вставна новела випадає і не може бути в тканині тексту.

Разом зі стилем екшен і кінематографічно рвучкими діалогами Василь Зима тішить вибагливого читача гарними образами, сентенціями, несподіваними житейськими відкриттями: "сьогодні він відчиняє їм ворота до світу ілюзій, а завтра ці ж двері вони зачинять перед ним", "коли люди хвилюються, вони завжди справжні", "Кригу зламано , зараз піде вода", "і ніхто так не боїться смерті, як безталання: воно знає, що померши раз, воно помирає назавжди", "хочеш виграти у казино, купи собі казино", "Їй просто хотілося жити. Жити так, як хотілося їй", "Світ не можна змінити , Василю, його можна тільки перемогти", "Все життя шукаєш іншого і ніколи не знаходиш себе... Ти не боїшся ранкового світла?", "заживо мертвих і замертво живих", "Під ногами рипів сніг, холодний і білий як смерть", "Горілка пахла весною", "холодний вітер ганяв стежками сніг і кусав за руки перехожих"тощо.

Подекуди автор виходить на екзистенцію, яка вартує псованого ним паперу. Тоді слово починає працювати звукописом, багатозначністю, сплавом високого і низького. У простій на перший погляд фразі "Вона пішла поволі" не так все просто, бо і по своїй волі і повільно водночас. А ось і словомислення образами: "велика акваріумна рибка даремно б`ється головою в скло, намагаючись вистрибнути сюди, у цей світ, де панують зло і апатія, не знаючи, що тут не можна вижити, тут нема води, а тому усім страшенно хочеться пити". А це внесок Зими у низку визначень обох російських столиць українськими письменниками: "а воно. Каміння, стоїть і досі, бо саме воно, ось це сіре і мовчазне каміння, саме воно і є Москвою, містом, якому ніколи не сняться сни..." перед смертю людина відкриває собі світ ("Вона поглянула в самісіньке небо і закурила сигарету. Дим якось дуже боляче обпік легені і вирвався крізь ніздрі в небеса... він підіймався в це гниле і сіре осіннє небо і поволі перетворювався на щось майже душа, вирветься з горла і розтане в повітрі, перетвориться на осінню мжичку, а може осяде на листі і спостерігатиме, як навесні тут цілуватимуться закохані, і хворі пенсіонери виглядатимуть свою смерть.. "), істину("Світ насправді сірий і брудний ... Він прекрасний лише в твоїй уяві... А так: осінь і дощі")і Бога ("Ілона відчувала, що є у небі Хтось, Хто також цієї ночі спинився над Москвою і простяг їй Свою руку, Хто проговорив до неї устами цього невдахи-монаха... Хтось... Вона знайшла у бур`яні свої черевики затримались на зім`ятій траві...")

Нарікання викликають дві речі - неоковирне завершення роману - таке враження, що автор не знає, що робити зі своїми героями - та назва твору. Тут ще варто попрацювати.

Але є безсумнівне - талант автора, художньо вартісний текст і глибина. А там, де глибина - там живуть люди і риби.

Що ж до недоліків, то вони легко будуть виправлені при перевиданні.