«Коли Господь створив людину, він не

запатентував свій винахід. І тепер

кожний дурак може робити

теж саме…»

Чорна, ніби зконцентрована зимова ніч, хмара квапливо пропливала над тихим пустим містом. Скрізь лише бруд і лякливі тіні, які, схоже, були тут єдиними мешканцями.

Напівзруйновані будинки пасивно пригнічували своїм виглядом, здавалося, ніби сама смерть пройшлася тут, ведучи вірні їй легіони. Між двома будинками поспішним кроком проходили двометрові на зріст істоти з сильно вираженою м’язовою структурою, складалося враження ніби перебував на змаганнях з бодібілдингу, але форма й розміри м’язів були зовсім не такі як у людини—замість грудних пластів розміщувались три горизонтально-паралельні випуклості, нижче яких, замість пресу, розсипались рівномірні м’язові прошарки, які плавно виходили з середини тіла, ніби хвилі в морі, і так само поступово занурювались назад.

Мускулатура ніг своєю формою походила на луску риби, адже кожний шматочок матерії накривав наступний на три четвертих всього розміру, ступні були довгими, сантиметрів з сорок, і водночас незвично широкими. Голова в них не поступалася розмірам телячій на якій гармонійно розміщувалися широко посажені яскраво-рожевого кольору очі, які з холодно-безжалісним і цілеспрямованим поглядом дивилися в нерухому точку перед собою; Артуру в ту ж мить захотілося стати лише сірою думкою, аби ці монстри бодай не глянули на нього.

В якості носа виступала вузька горизонтальна щілина над ротовим отвором, що називався так з великою натяжкою—він мав вигляд двох м’ясистих складок.

Наскільки дозволяла судити дана ситуація, вушних раковин теж не було, вся голова затягнулась потертою сірою шкірою, по самому вигляді якої ставало зрозуміло наскільки вона міцна й неприступна для дрібних-середніх механічних пошкоджень. На обох верхніх кінцівках істота тримала щось на зразок дитячих іграшкових гвинтівок (лише візуально), винахідник яких сконструював їх далеко випереджаючи свій час, але оманливий вигляд руйнувала невідома підказка, що потужності однієї з «іграшок» вистачило б для знищення цілого кварталу.

Цих істот йшло небагато, нараховувалося сім силуетів, проте слідом за ними, швидко-швидко перебираючи ніжками, рухалися двоє невеликих (приблизно по одному метру зростом) створінь, що дублювали крокуючих попереду велетнів. Ця група рухалися на диво організовано, як зграйка сріблястих форелей, так ніби вони кожної миті домовлялися про наступні свої дії, хоча спілкування, навіть примітивного угукання не помічалося, і технічних засобів, які б вирішили цю проблему, теж не маячило.

Вони пройшли повз Артура і в того виникло непереборне бажання прослідкувати за їхніми наступними діями та ноги його не слухалися, яких би зусиль він не докладав. І в результаті малий загін зник у темному проході напівзруйнованої будівлі. Потемнівший від великої температури надпис «Кафе-бар «Піт-стоп» на англійській давав зрозуміти що тут колись знаходилось насичене розвагами та відпочинком, сміхом і п’яними бійками, місце.

Відповіді на питання чому все в такому вигляді і що стало цьому причиною Артур не знав і тому, прослідкувавши за невідомими істотами, він хотів хоч трішки пролити світло на дану обставину.

Та зрушити з місця чоловік все ще не міг, йому здавалося, що ноги потрапили у загустівшу суміш з цементу, зв’язуючи міцними путами.

Протягом усього перебування в анонімному місці відчувалася чіясь нав’язлива присутність, а точніше відчуття того, що знаходишся в іншому, чужому тілі, а картинки перед очима це світосприйняття цього іншого—і даний факт не міг не насторожити. Проте такі думки швидко минули і як тільки уявлене бажання перенестися в середину будівлі хоч трохи уплотнилося—Артур опинився у тісному (там могло пройти пліч-о-пліч не більше двох чоловіків середньої статури) чорному від сажі коридорі, по якому прямо на нього йшли ті, які примусили його серце битися у двічі швидше ніж у нормальному стані, які передвіщали йому його загибель, якщо він видасть їм своє місцезнаходження, які перетворять його життя у згусток пам’ятних моментів, що залишаться у його рідних на згадку про нього.

Артур був лише спостерігачем неминучості, тому він не міг нічого вдіяти з власною безпорадністю; «хоча б малесенький крок від носіїв смерті…»- в останнє подумав чоловік...

прикріплено файл "sameluk.doc"скачати >>