Я шукав твої очі...

Я знайшов прекрасний багряний захід сонця, що виблискував усіма барвами кохання: від яскраво жовтого через гарячо-оранжевий до ніжного рожевого, що переливався у відвертий темно-червоний. Та їх не було там. Ті таємничі очі ховались від мене. Їх не було на яскравому горизонті заходу.

Я шукав їх у бездонній криниці, що плескала об кам’яні стінки сині, блакитні, темні та світлі води свої. Їх не було в тій глибині. Я не знайшов їх неповторності у холоді кам’яному.

Я хотів побачити їх у яскравих південних зорях, в темному нічному небі, у жовтому місячному сяйві. Я шукав, та не знайшов. Їх неповторність ховалась від мене. А я все шукав, шукав твої очі. Які важливі були вони для мене, які необхідні!!!

Я вдивлявся у ніжний, світлий схід сонця. У горизонт, що дарував надію, тепло завтрашнього дня. Та їх не було ні в майбутньому, ні в минулому, ні в сьогоденні. Вони недосяжні. Твої очі. Якого ж вони кольору? Можливо це колір кохання... Ні вони набагато відвертіші. Може це колір надії? Але ж вони набагато реальніші! Мабуть це колір віри... та ж вони набагато постійніші. Може це колір життя, але вони ж спокійніші. Можливо, вони – плід моєї уяви. Та я вмру, але не відмовлюсь від своєї мрії, надії, віри, від свого кохання.

Твої очі, що неповторні, що відвертіші від мене самого, що ближчі від мого серця, що ширші від космічного простору. Я бачив їх у снах, я відчував їх у своїх венах, я жив ними, я наполегливо шукав їх... Ті очі, той погляд, що живуть у моїх снах і не покинуть моє серце.

Я шукав тебе, і не знайшов. Але твої очі назавжди лишились зі мною. Я твій, я чекаю. Потопи мене своїм поглядом, я пізнаю його серед тисяч. Я тебе не знайшов, але вмру із твоїми очима в душі.

Це моє зізнання, освідчення, заклик, що не потребують адресата. Не важливо, кого я шукаю, важливо, хто завжди в мені. Така моя любов... Такі її очі