ПОЧАТОК

А дiстану я сьогоднi з полицi цю книгу. Ось вона, рiднесенька — НЕЧИТАНА НIКИМ. Розкриваю i з острахом дивлюся, як на чистому бiлому аркушi паперу проступають нечіткі букви. Ось вони, подiї, якi цеглинами мурують дiм, в якому вже оселилося моє нове життя. Що я чекаю вiд нього? I чи чекаю щось взагалi... Напевно все ж таки на щось сподіваюсь, ба iнакше не мучився так зараз, силкуючись розiбрати тi розмитi лiтери...

* * *

— Ти не повiриш! Сьогоднi у мене свято!

— I яке ж?

— Сюрприз!

— Невже нарештi вирiшив одружитися?

— Так, можеш мене привiтати.

— I хто ж вона?

— Ти її давно знаєш.

— Хто ж така? Катя? Маруся? Есмеральда? Iрина? Ольга? Тетяна? Варвара?..

— Подумай ще трохи.

— Нi, навiть i не уявляю хто б мiг погодитися на такий крок.

— Здаєшся?

— Так.

— Смерть...

* * *

Нi, не це було написано там, на першому листку моєї книги. Щось бiльш важливiше. Чи...

* * *

— Ти вiриш у кохання з першого погляду?

— Нi.

— Чому?

— Це все казочки для прищавих дiвчаток та хлопчикiв, щоб у них залишався хоча б якийсь сенс для подальшого iснування.

— Навiщо ти так? А я ось вiрю!

— I хто ж тебе переконав в цьому?

— Ти.

— Хочеш сказати, що саме я — той довгоочiкуваний тобою принц?

— Здивований?

— Швидше розгублений. Як же так? Я ж здається не давав нiяких пiдстав...

— Серцю, милий, не накажеш. Не заперечиш, якщо я тебе поцiлую?

* * *

Знову щось не те. Вiдчуваю — чуже, не моє. Хоч би букви були чiткiшими. А то... О, нарештi щось розвидняється. Нумо, подивимося...

* * *

— Ти коли-небудь замислювався — що є справжнє кохання?

— А що, повинен був?

— I все ж таки.

— Намагаєшся «розкрутити» мене на фiлософiю? Так ось, кохання, справжнє чи несправжнє — це коли побачиш її чи його, щось в головi бац! I ти вже iнший. А потiм першi побачення, першi слова «I love you!» Першi незграбнi дотики один одного, гарячi подихи, шаленi очi. Перша нiч. Перша сварка. Перше примирення. Загс. Дiти...

— Зачекай. Ти правий. Шкода, що наш свiт тримається на стовпах прагматизму. Та я вважаю, що справжнє кохання — це коли ТИ ПОТРIБЕН. Коли за вiкном перiщить невгамовний листопадовий дощ, пустий, покинутий будинок, холодна, сира пiдлога. Немає куди iдти-поспiшати. Час зупинився. Є тiльки цей будинок i шум дощу за вiкном. Та ви найщасливiшi люди на свiтi саме в цю погоду, в цьому будинку, в цей час. Бо зiгрiває вас непохитна вiра — вам один без одного НЕ ОБIЙТИСЯ. Скiльки б не судилося прожити.

* * *

Я нажимаю клавiшу Shift F4. Це означає, що з цiєї хвилини я Володар Всесвiту. Я вписую чіткі лiтери в книгу свого життя. Йдучи осiнньою вулицею мiста, ступаючи на м’яке, пожовкле листя, хочеться кричати, щоб всiм було чутно: «Не бiйтеся починати все спочатку, з чистого листа, знову i знову! Ви обов’язково ПОТРIБНI!».

прикріплено файл "Євген_Луконин_Дощов і_казки.doc"скачати >>