На одному пісчаному африканському острові люди жили геть як всюди. Так само любили, ненавиділи, просто жили... Був там один чоловік. Визначити його вік неможливо, але виглядав стомленим, пристаркуватим. Рідкі зуби, зморшки на вишмаганому вітром обличчі, сиве волосся. Викликав він лише співчуття. Важка праця поклала на нього відбиток, який вже ніколи не змиє ні морська вода, ні хвилі часу. Люди на острові називали його Дивним.

Дивний жив окремо, не визнавав ні правил, ні соціального устрою. Здавалось, він нікого не помічав. Дивився на тебе ніби повз. Виникало відчуття, що він знає про тебе геть усе і ти не викликаєш ні найменшого інтересу. Дивися крізь тебе.

Кажуть, він виріс без батьків... Кажуть, він останній із загубленого племені людоїдів... Кажуть, він несповна розуму... Кажуть, він – нечиста сила... Кажуть... Люди багато говорять.

Дивний жив на самісінькому березі. Його ніхто не любив, адже він ігнорував людей. Вони посто були йому нецікавими. Він жив окремо від всіх. Не знав новин, не слухав пліток. Та і Дивний був не інтересним для інших. Всі вважали його ДИВНИМ дуже давно. Звикли до його особливостей і не сприймали всерйоз. Словом, Дивний існував окремо, ніби в іншому просторі, чужому вимірі, паралельному світі.

Справа в тому, що цей чоловік все своє життя будував будинок. Робив це він на березі моря, із піску та пальмових гілок. Так близько до води, що кожен раз приплив розмивав його будівлю і забирав залишки його матеріалів у море. Але, кожного ранку, як ніби нічого й не сталось, він наполегливо й безпристрасно починав роботу з самісінького початку на тому ж місці. Збирав пальмове гілля, згортав пісок... Ретельно, старанно виліплював нові стіни, лаштував дах. В його очах була наполегливість, що не снилась жодному будівельнику, натхнення, про яке тільки мріють архітектори. Любов до кожного нового шедевра... Так, він дивився на те гілля перемішане з піском, як мати на новонароджену дитину. Із трепетною любов’ю. Сумно спостерігав за припливом, коли той забирав те все в море. Інколи Дивний плакав на заході, його сльози гаряче блищали на фоні помаранчевого сонця. Вони падали, схожі на жаринки. Ті жаринки ніби злітали із його серця, що горіло просто пекельним вогнем. Здавалось, що з ними падають часточки його душі... ще трохи і не залишиться й крихти. Він виплакував себе у воду прибою... У кожен з таких вечорів Дивний виливав себе у море, зливався з ним. Цим переймався лише я. Адже Дивного ніхто не сприймав серйозно. Я ж на острові був новою людиною, тому і звернув увагу на чоловіка та його сльози. В один із тих вечорів, коли душа африканця переливалась в безмежні води світових просторів, я не витримав і підійшов донього.

- Добрий вечір - сказав я.

- Драстуйте – трохи гордовито відповів той – чому ви заговорили зі мною? Люди кажуть, що я дивний. Дітям забороняють говорити зі мною, бо ж я Дивний. Птахи не пролітають над мною і моїм помешканням, бо я Дивний. Звірі минають мене вночі на березі, бо нікому не потрібен, Дивний. Духи давно відвернулись від мене. Для чого я вам?

- Я просто вечорами бачу ваші сльози, хочу зрозуміти... для чого? Чому все це? Ви так наполегливо працюєте, знаючи, що зранку все доведеться почати спочатку. Без вихідних,без відпочинку. Це якось нелогічно.

- Я не люблю зрошувати хвилю кривавими слізьми, терпіти не можу пісок, пальмові гілки порізали мені всі руки, солона вода розїдає рани... – сказав Дивний – просто, я не хочу прожити життя, як отой дивний чоловік.

Його рука показувала на велику білу вілу, відгородженну високим кам’яним муром. Таких було безліч на пляжі.

- Відмурований від світу, життя, - продовжив він – цей дивний чоловік не бачить заходу сонця над морем.

В той вечір я не пішов до готелю. Я залишився із Дивним. Ми мовчки дивились, як розжарений диск сонця поволі занурювався у бездонні води. Ми дивились і плакали. Вперше за довгі роки я згадав, що таке щирі сльози. Я оплакував своє минуле, ту людину, якою я став.

Дивні люди...