Його тягнули крізь натовп двоє вояків, а він волав щосили:

– Що ви робите?! Це помилка!! Я нічого не крав, чорт забирай!!! Це мої… мої власні!.. мої особисті речі!

Уся ця публіка, усі закляклі спостерігачі, які зібралися на майдані біля Палацу Свободи – вони не на страту прийшли дивитися. І не тому стояли тут мовчки, що аж так кортіло поглянути на людину, котра невдовзі помре. Всі вони вирячилися не на чоловіка, а на його одяг, взуття, годинник – бо ніколи раніше не бачили такого… й ніколи вже не побачать.

Старовинні речі!..

Вже років п’ятсот в імперії діє заборона щодо права мати їх. Будь-який дрібний або великий предмет, що прослужив господарю п’ять років, потрібно було здати в Пункт прийому старих речей. Увесь цей мотлох завантажувався у спеціальні контейнери й вивозився кораблями на якусь планету-смiтник – кажуть, саме на ту, з якої походить наша цивілізація. Замість старої речі купується нова, щойно вироблена. Покарання за незаконне зберігання старих речей – двадцять років ув’язнення, за їх використання або відмову купувати нові – довічне ув’язнення. Давні артефакти зберігаються лише у Палаці Свободи, але вхід до нього простим смертним заборонений.

Покарання за викрадення старих речей є найжорстокішим: прилюдна в архаїчному дусі страта на площі через повішення. Зараз на шибеницю тягнуть чергового крадія…

– Це мої нові речі!!! Я не крав їх!! Я народився у 3503 році!..

Він, певно, божевільний.

Або щойно збожеволів від переляку.

Нещасного затягають на ешафот, зав’язують йому рота, на голову накидають сірий мішок, потім зашморг на шию.

Я відвертаюся…

І бачу його! Тут, на Площі Свободи тільки він абсолютно спокійний. Один з небагатьох, хто не втупився жадібними очима у давні черевики повішеного, що теліпаються зараз у повітрі. Стоїть розслаблено, із задоволеною посмішкою на вустах. Високий немолодий брюнет у чорному плащі.

Відчувши мій погляд, дивиться на мене спочатку трохи розгублено, але потім зненацька всміхається й ніби згадавши щось, прямує до нашої компанії.

– Цікавитеся старовиною? – запитує, дивлячись понад нашими головами на ешафот.

– Так! – вигукують мої приятелі.

– А у Палаці Свободи коли-небудь були?

– Ні, звісно, – дивується Макс.

– Побувати хочете?

– Ясна річ! Але ж…

– Ну, то ходімо зі мною.

– А може не треба?.. – кажу я обережно.

Чоловік озирає мене незвичайним, якимсь вимогливим поглядом i з наголосом мовивши:

– Ні, чому ж, на це варто поглянути! – розвертається i прямує до Палацу. Ми розгублено перезираємося.

– Пішли, – командує нарешті Макс i йде першим. Ми поспішаємо слідом.

«Невже нас пропустить охорона?! Щось не надто віриться!..»

Але нас пропускають.

Піднімаємося на другий поверх.

Усе, що є довкола – меблі, килими, картини – дивне й невідоме нам.

Ніби потрапили на іншу планету…

У кожній залі є охоронець-наглядач, й усі вони вклоняються нам.

– А ось і моя улюблена кімната. Проходьте, прошу!

Незнайомець пропускає нас уперед. Ми опиняємось у невеличкому квадратному приміщенні. Тут порожньо – ні крісел, ні стільців, ні столів, ані шаф…

– І що ж тут цікавого? – розчаровано запитує Макс.

– О-о-о, тут цікаві самі стіни! – всміхається чоловік.

Ми починаємо мацати стіни.

– Нічого особливого, – мурмоче Андрій. – Стіни як стіни. Фарбовані.

– А як вас звати? — звертаюся я до чорнявого.

– Це не має значення.

Як раптом перед його обличчям… з’їжджаються металеві дверцята! Ми залишаємося в кімнатці самі.

– Що це означає? – непокоїться Макс. Підійшовши до дверей, стукає у них.

– Випустіть нас, га?! Це жарт такий?.. Що це означає? Відчиняйте!..

Потім намагається розсунути стулки руками.

– Відчиніть негайно!

Макс б’є по дверях долонею.

– Чуєте?! Що це в біса таке?..

По черзі ми починаємо дубасити двері ногами, а коли набридає – відступаємо.

Тиша.

Ми вп’ятьох заперті у порожній кімнаті без вікон.

Андрій з розбігу вдаряється у двері плечем. Безнадійно!..

– Випустіть нас!!! – волає Артем.

– Ну от що, – пропонує нарешті Макс, — Андрію, тягни одну стулку на себе, а я тягтиму іншу. Щосили! Допомагайте, хто зверху, хто знизу! Нумо!..

Ми уп’ятьох кидаємося до дверей. Я падаю навколішки i починаю тягти на себе Максову стулку. Нарешті двері піддаються, між стулками утворюється тоненька щілина.

– Ще, хлопці!.. Дужче, ну ж бо!.. – вигукує Макс. Ми тягнемо щосили, я впираюся ногою у протилежну стулку. Крізь щілину бачу наглядача, кричу:

– Допоможіть!..

Як раптом мій голос злякано зривається: адже просто на очах обличчя цього чоловіка… вкривається зморшками…

Раптом невідома сила відштовхує нас від дверей. Ми падаємо на середину кімнати.

– Боже!.. – видихаю я, підіймаючися з підлоги та потираючи забиті місця.

Двері знову щільно замкнені.

– Це просто неможливо. Хлопці, ви бачили?..

Мовчки сидимо у кімнаті, мабуть, години зо дві. Тоді Кім каже:

– Мені моторошно.

Макс біжить до дверей i дубасить у них щосили. Ми зчиняємо ґвалт, кричимо:

– Допоможіть!.. Покидьки!.. Випустіть нас звідси!..

Потім знов мовчимо годинами.

Раптом стулки роз’їжджаються, до кімнати ввалюється натовп, люди націлюють на нас невідому зброю. Один кидається до мене, відриває ґудзика від моєї кофтини, перелякано розглядає та вигукує:

– На них шмаття трьохсотлітньої давнини!!!

– Що-о-о?! Либонь, ви здуріли?! – кричить Макс. Та його б’ють у живіт, нас усіх одразу хапають і тягнуть геть з кімнати, вниз по сходах… на Площу Свободи…

– Де ви це взяли, сволота?! – сичить дядько, розмахуючи моїм ґудзиком. – Де поцупили?!

– Це наше, iдіоти! – волає Кім. – Це наші речі!..

І тут я бачу його.

Розслабленого та усміхнутого, у чорному плащі.

прикріплено файл "Rjapolova - SON_PRO.doc"скачати >>