* * *

В. Косовському

У товариша теж очі карі,

Очі теж у задумі й журбі.

Прийди, сядь на брудні мої нари,

Поговорим про волю собі.

Пригадаєм, в минуле поринем –

Хто із друзів загинув коли.

Поговорим як нашу Вкраїну

На колючих дротах розп’яли.

1951

Падають сніжинки

Відлетіло літо, відшуміли трави

Сивину по скронях вишили літа

Наче поцілунки стомлені, ласкаві,

Падають сніжинки на мої уста.

Падають сніжинки, падають біляві,

Наче дивні мрії, наче дивні сни.

І журба до серця тулить руки мляві

І на мить виймає спогад з давнини.

Вулицями сяють електричні плеса,

Мерехтять сніжинок золоті рої...

Де ти моя юність, зоряна Одеса?

Де ті теплі очі, що були мої?

Зникло непомітно щастя у тумані.

Мерехтять сніжинки мов акацій цвіт

А навколо хмари журяться багряні,

А навколо хмари, а навколо дріт.

Падають сніжинки... Каторга проклята...

По снігу колона змучених бреде.

Блимає очима смерть із автомата.

А життя співати проситься з грудей.

1951

Не жахнуся, Україно люба

Не жахнуся, Україно люба,

Якщо десь за мурами тюрми

Вирвуть очі, виб’ють мені зуби

І на смерть затопчуть чобітьми.

Скорше я жахнуся на тім світі,

І на Бога кинусь, якщо він

Зробить так, що згублять тебе діти

І загине твій останній син!

Воркута, 1949 рік

Золотистая нить

За бараками в тундрі смеркає,

Пада з неба пуржиста мука,

Тихий вечір з-під даху сотає

Золотистая нить павучка.

Обірветься тонка павутина –

Зникнуть зорі з небес голубих.

Чи згадаєш мене, Україно,

У ті дні, що бажав я тобі?

У ті дні, коли всі будуть вдома

На честь волі справляти бенкет,

Чи згадаєш колись – невідомо,

Як співав невідомий поет?

Ой, чому я згадав про це, нене,

Ой, чого так пече в голові?

Простягнув чорний вечір до мене

Сині руки в червоній крові.

Обривається боляче рима,

Ніч земна застеляє красу…

Смерть слідкує за мною очима,

Підіймаючи гостру косу.

Ой, як хочеться, Боже мій, жити!

Ой, як хочеться бачити знов

Як цвіте, як хвилюється жито,

Як шумить верховіття дібров!

Ой, як хочеться бачить весною

Неосяжних степів синю даль!

Але смерть вже стоїть наді мною,

Підіймаючи чорну вуаль.

У вікно стука чорна могила,

Чути регіт крізь плач і виття.

Ой, вернись, ой вернись, моя сило,

Щоб боротись за радість життя!

Воркута, 1951 рік