Відьма волинських лісів

Підуть віки у сині гори

Почути вітру сильний спів,

Який лунає крізь побори

З волинських заспаних лісів.

Штовхає в спину знов безодня

Потоком холоду й пітьми,

Шугають пафосно й самотньо

Сухі перлини від роси.

У вирій сліз згорнуло небо

Дощем природні пелюстки,

Зганяє сліз важка потреба

Очей відьомські голоси.

Вони говорять наодинці

З журбою сірих вірних хмар,

Мов одинокі чорні птиці,

Що п’ють небачений нектар.

Кидає в безвість відчуття,

Гордує й падає додолу

Шукає свого каяття

Гріховне і безмежне поле.

Злочин

Відчули руки дотик зради

Моральних болів зла і бруду,

Мов плід ошуканої вади

І вирок замкненого суду.

Стальні штики і проріз в серці

До крові розривають рани,

Де погляди обвуглені і черстві

Будують знаки домоткані.

Сліди Іуди грішні та розтерзані

І тінь душі давно старого Каїна

Вертає очі сліпонедовершені

В таке знайоме віддане покаяння.

Іде на прощі сліз несамовитими

Самотня постать днини кроками,

Свідомість поламана плитами,

Бетоном залиті останні докази.

Тікають у відчай дві різні фази,

Зігріті з чужих не розтертих долонь,

Неначе бояться прокляття прокази,

І дивляться вічно на воду й вогонь.

Симетрія зору

Без прозрінь теплих снів у безодні тривкій

Ти сідаєш у потяг невтомленних мес,

У вагоні відчувши лиш присмак надій,

Коли гід був з тобою – сьогодні вже без.

День у день сіє правду природних вистав,

Оселяючи долю в склепіння годин,

Безпідставних і тихих знайомих октав,

Що повів за собою заможності плин.

Цей сценарій написано досить давно,

Без конкретних відхилень, чужих ярликів,

Кожен день відкриває у рамках «інфо»

Знов нове покоління з прийдешніх світів.

На столі не знайти ще вчорашніх бажань,

Залишились пожовклі розлуки конверти,

Наче почерк судоми глухих коливань,

Що курсує на відстані долі і смерті.

На землі неможливо сягнути небес,

Погубивши погордо вагомості слід,

Коли біль послідовності в серці воскрес,

Не розбивши минулого погляду плід.

Душевнорідна…

Я йшов безмежним вільним полем,

Мені назустріч йшла вона,

Чарівносильною ходою,

Глибинне серце обійма.

Її осяйно ніжні очі

Дивились тінню диких сліз,

Твоя усмішка – теплий злочин,

Твої вуста – невдячний гріх.

Невинність в погляді твоєму,

Нерукотворність різних доль,

Троянд прекрасних злого реву

І заздрість пафосних тополь.

Твоє оздоблене волосся,

Мов сонця промені стрімкі,

У щастя погляд все возносить

І розбиває сум в імлі.

І хто створив тебе такою,

До кого серце вічно лине?

Я завжди поруч йду з тобою,

Душевнорідна, Україно.

Мореплавці

На морі вітер, вічний штиль,

За ним погналися вигнанці,

Далеких відчайдушних миль

Святі і грішні горе-мореплавці.

Їм свіжий подих, хлюп води –

Ковток нетлінної свободи,

Для них морські чужі світи

Завжди були за нагороду.

Холодний нерозвіданий причал

Здається зовсім одиноким –

У далеч відданий штурвал

Ковтає моря вічний спокій.

Вже гордість небо сіре вкрила,

Летить у вирій відчуттів,

Душі оздоблені вітрила,

У спрагу вод, від берегів.

Знайомий шум і долі сила

Кидає у прийдешній вплив,

Це є життя, це волі хвиля,

Її останній помах крил…

Тіні світла

Блукали променями років

Наскрізні вільно крилі тіні,

Вливались образом пророків,

Слідами розбрату і ліні.

Завжди снували одиноко

За світом праведних світил,

Ковтали жорна вічний спокій,

Його забутий болів пил.

Гонитва стоптана століттям,

Осквернена ганебним прахом –

Покинене голодним дітям

Наслідування влите жахом.

Розмішаний судоми попіл

Не вартий краплі чистих сліз,

Похований в глибокій ноті,

У серці віддано проріс.

В безмежності людських історій,

У складності усіх склепінь,

Де біле й чорне – щастя й горе,

Де світить сонце, я байдужа тінь.

Елегія кохання

Самотність втраченого часу

Залишила у серці пелюстки,

Троянд чарівних пафосну окрасу

З жорстокої холодної руки.

Дощі пролили свою тугу,

У хмари сонце віднесли,

У колі замкненого кругу

Промовили невиразно «прости…».

Опале листя все кружляє,

Зриває вітер дивно квіти,

Це пристрасть соромно страждає,

Шукає погляд Афродіти.

У мряці морок розбиває

Останній блиск вогню та вітру,

Так тепло й тихо помирає,

Кидає іскру в темну прірву.

Іде в душі байдужий дощ,

У серці випите вигнання,

Неначе біль нагальних прощ

Спалив елегію кохання.

Примха

Немає вже серця, немає вже болю,

І сонця в душі вже нема,

Пливе часотлінно, поволі

У очі німа самота.

Немає чужого, немає сумного

У погляді жалю тепла,

Замкнули навіки гарячі тривоги

І випили душу до дна.

Немає бажання, немає вже слова,

Яке б вберегло до кінця,

Забули про щастя, осквернили мову,

Спалили надію дотла.

Немає здоров’я, немає хвороби,

Що тіло ламає, черствить,

Пішла у звірячій і темній подобі,

Вже в скелях байдужих болить.

Немає суцвіття і доля не має

Останнього з неба струмка,

А дощ непохильний на нервах ще грає –

Це примха, жорстока пиха.

13.11.08

П’яний корабель

Пливе по морю п’яний корабель,

Маршрут утративши цілком,

Від невгамовних світу скель,

Життєвих трудових оском.

Давно незнайдений причал

Його прийдешніх поколінь,

В безвиході спрямований штурвал

Веде в глибини всіх склепінь.

І небо хмарами самотніми мовчить,

І море з острахом голодним тихе –

Він вирвався із рук пустих на мить,

Земного впевненого лиха.

Гармонія охоплена війною

Сумних і впертих диких хвиль,

Життя, яке назвалось грою

Завжди готує вільний штиль.

Та він пливе у відсіч моря,

У далеч сонця й нероздільних вод,

Назустріч світлу і стрімкого горя,

Майбутніх вічних з серця од.

Нічний рояль

Пройшли дощі, холодні грози,

І час вже випито до дна,

У зламі щастя розійшлись дороги,

Рояль лиш грає допізна.

Лунає біль мелодій вірних

В квартирі темній та сумній,

Кидає доля в вічну прірву

Останній радості сувій.

Лиш теплі руки грають вільно,

У них душі обірвана струна,

Останні мрії мимовільно

Потоплять в келиху вина.

Між хвиль життя і тісноти,

Розрухи злої відданий талант,

Він грав журбою тої самоти –

Сумний розбитий щастям музикант.

Він грав, а очі були повні сліз,

Немов востаннє віддано він грав,

У серці відчай тихим світом зріс

Між тих кохання вроджених октав.

Fortuna

Побіліло сонце без душі,

Побіліло небо в світлій тіні,

Білі хмари тануть у дощі,

І зривають відчай краплі білі.

Білі замовкають голоси,

Їх не чують люди на землі,

Ніжні болі білої краси

Залишають щастя у імлі.

Побіліла ніч – важкі часи,

Побілів і місяць, зорі,

Побіліли паростки мети

І застигли в вічнім горі.

Світ байдужість огорнула,

Попелом торкнулась голови,

Обернулась гордістю фортуна –

Кинула на землю білі сни.

Ти програв свою війну,

Побороти долю не під силу,

Світ вмирає у нерівному бою,

Світ помалу йде в могилу…

Місто

Місто спить в байдужій тиші,

Місто полонив твій сон,

Тихо, важко дуже дише,

Шепче заздрість до вікон.

Місто спить в безсонні ночі,

Місто бачить слів видіння,

Місту щось воно шепоче –

Серед попелу проміння.

Місто спить і бачить небо,

Місяць повний, ясні зорі,

Що всміхаються до себе,

Розпізнавши щастя в морі.

Місто бачить дивні сни,

Місто мріє зазирнути

В сад чарівної весни,

Що цвіте підчас розлуки.

Місто – відблиск самоти,

Без турбот усе дрімає,

Прагне мрії досягти,

Що зі сном завжди зникає.

Прийди

Прийди до мене в ніч самотню,

Коли заснуть вже місяць, зорі

В думках холодної безодні,

В склепіннях нечужої долі.

Прийди до мене тихим вітром,

Заглянь в відчинене вікно,

Я хочу так тебе зустріти,

Я так чекав тебе давно.

Прилинь до мене ніжним словом,

П’янкими запахами квітів,

Твоя чарівна, ніжна мова –

Одна єдина ти на світі.

Прийди в мої пустельні сни,

Прийди ще раз у серце моє

У час шаленої весни,

Де ти і я – нас тільки двоє.

Чому ж до мене не приходиш?

Не п’єш жорстокого кохання,

І кожен раз із світу зводиш,

Хоч знаєш про мої страждання.

Існують люди

Існує вічність і минуле,

Існує правда і обман.

Існує те, що все руйнує,

Існує світло і туман.

Існує помста і страждання,

Існують сльози і печаль.

Існує пристрасть і кохання –

Існує біль… Існує жаль…

Існує те, що не купити,

Існує те, що не знайти,

Існує почуття розбите,

Існує відданість мети.

Існує день, існує ніч,

Існують їхні голоси,

Існує в світі ціна річ,

До неї віддано лети.

Існують люди, їхні тіні,

Існують душі, їхні сни,

Лягає в тіло білий іній,

Лягають люди в вічні сни.

Прихід зими

Прийшла зима в лани самотні,

На склі лишає свої тіні,

Вона малює знов полотна,

За пензель їй – мороз і іній.

Лапатий сніг, перлина біла,

Замерзла серед днів роса,

Зривається з небес невміло –

Морозами захоплена краса.

Ніщо його не зупиняє

Додолу слати дороге намисто,

Він подих вітру розрізняє

І застеляє покривалом місто.

По чорному він білим намалює,

Залишить образ свій,

І паростки нудьги зруйнує,

І понесе на хвилях мрій.

З собою ніч він теж привів,

Здавалось, це казковий сон.

Так тихо він летів,

І вітер плакав в унісон.

Спи, моя доле…

Спи, моя доле, засни,

Йди непорушно зі мною,

В даль, срібну даль віднеси,

Ніжно візьми золотою рукою.

Спи у безодні бажань,

Спи у холодному світі,

Знай, вже біжить біла лань

Серце байдуже зігріти.

Спи і лети до небес,

Спи і прямуй до весни –

Казки незнаних чудес,

Що заховались у сни.

Спи. Бачиш небо горить,

Ясно і ніжно страждає –

Це твоє серце болить,

Це твоє серце кохає.

Спи, не зважай на слова,

Ти не зважай, що це був тільки сон,

Знай, ще надія жива,

Серце ще тане у полум’ї грон.

Ікони плачуть

Ікони плачуть у тривозі,

Ікони плачуть без снаги,

Журба застряла на порозі,

Перераховує свої ходи.

Ікони плачуть у знемозі,

Спростованості боротьби,

Вертають люди в півдорозі,

Ковтнули зради знов сини.

Ікони плачуть – світ малий,

В зневірі люди все втрачають,

І вірять у безмежні сни,

Своїх богів лише благають.

Ікони плачуть серед лиха,

У час байдужих вільних слів,

І сенс втрачає віру стиха,

Він не туди цей світ привів.

Ікони плачуть, небо сіре,

А наслідки – все ближче у роки,

В сльозах вбачається зневіра,

В тенетах прірви самоти.

Доміно

Холодні пам’яті стежки

Будує твердість пустоти,

Лиш білі в дощечках крапки,

Лиш залишки без віри і мети.

Лакований домашній стіл

Приймає ставки у світи,

І знову кілька темних тіл

Від одиниці до шести.

Твердими стали почуття,

Всі концентрації азарту,

І зупиняється на мить життя,

Без хвилі сорому чи жарту.

І знову впало ніжне тіло,

На землю неправдивих снів,

Це доміно лягає вміло

У лави монотонності рядів.

І мить, і стяг, і білий прапор,

Завершено перебіг всіх подій,

Востаннє вбитий агітатор,

Учасник поверхових мрій.