***

Не срібло – то чорне чорнило вина

єднає поетів, як пригорщі зерна,

здійма їх у небо, кидаючи в жерна.

І вже то не срібло, а чорна вина.

Полин? Не полин, а солодкий нектар,

гербарій ночей у старім казематі.

Схрестилися в них, і наче достаті

нестримна жага шо раб, а що цар.

Поетів шляхи незбагненні нікому.

Крокують поволі і он вже пішли.

Так тихо, що світ не збагнув, як зійшли

з останньго кола в останнє ніколи.

У вічність ідуть – їм нема вороття.

Вогонь народивші нам вогником сяють.

На небі скалинами душ заблукають

в сузір’я і їх каганці майбуття.

Testamentum fac

Testamentum fac - виконуй заповіт.

...навік прописаний чорнилом,

наскрізь просатаний вином

із гірким присмаком полину

із теплим смаком цигарок...

* * *

Моїй дружині

Накрило серпанкове покривало,

у кратері очей купався оберіг.

Я вранішню зорю тобі зберіг,

та певен - всесвіту було б замало.

Щоб тішитися подумки в ночах.

І колір стиглий невідомих квітів

загублений у лентах заповітів.

Знов віднайти, як світло у очах.

Крізь терцію доріг до тебе йти.

У тім шляху за мить самодозріти.

У просторі крихких провісних слів

у колі днів за вітром не летіти.

Бо тільки твій. За виднокіл морів

стремлю я знов померти і ожити.

* * *

Вночі місто Лондон – замріяне лоно.

Вночі місто Лондон то люди льняні.

І пізнє таксі так незвично, полонно

по лезу води проводжа ліхтарі.

Залізний грифон чи іржава химера,

покірно чекає у світлі вітрин.

І кажу до себе я contra spem spero.

Як, ніби, девіз неминучості змін.

Світлина. Все інше невпинно зникає.

Як грона дощу, блискавиця та грім,

незнана людина з цигаркою й чаєм.

І щось трохи більше... Того окрім.

* * *

То вже було десь хоч би й трохи

Вчорашній день, вчорашня ти.

Де хтось розбивши у кров ноги

завзято біг до самоти.

Де клену гілка о пів ночі

замріяно скидала тінь.

Це все відчувши жив у собі.

Це все знайшовши полишив.

То вже було десь рими в гримі.

Нікчем’я сенсу, віра й сніг.

Коли слова всі незнайомі

а той хто знав не допоміг.

Вчорашній день.

Знайшов хтось ВИХІД

у час де завжди клену тінь.

Вчорашный день.

Вчорашній вітер.

Півмісяць, небо, світло й тінь.

* * *

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.

Жовтень – жовток вітряних кораблів,

спосіб округлення, зведення, зтулення – до нулів.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.

В квітах-тенетах лишив нам місця.

Піснь колисковую на ніч заспівує – ятрить серця.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.

Жовтою сповіддю мовить до нас.

Очі прозорі, лагідні, добрі – ваблять весь час.

На обличчі стобарвами жовтень замріяний.

Світлом і тінню на вії ляга,

а за останньго хутора хатами – сонце кульга.

* * *

Не хочу я повернення до сну.

До того, що колись мені наснився

раптовим чином. Я там опинився

ковтнувши наркотичну новизну.

Солодкий біль - то більше ніж ти є.

Реалії – щось глибше за Шапіро.

А навкруги все кольорово-сіре

і сенс життя - одне передезе.

Що сенс життя? Та чи є смерть початком?

І чи нове життя – то знову кавер ти?

Оце думок! Вже змерз і треба йти

зустріти жінку і свого нащадка.

***

Осіннє сонце сиплеться зі столу.

Дивлюсь на нього. Щось у цьому є.

Кривавий шлях, зустрілися ми знову

в твоєму патетичному фойє.

У каламбурі снів тебе я бачив

сумним дячком, що смокче крем-брюле,

дитиною, калікою і плачем.

Чого прийшов?

Чикають вже мене?

На березі, який колись покинув,

щоб плюнути чорнилом у віки.

аби зацвів і у тім квіті згинув.

Осіннє сонце сипить мідяки.

***

Скажи, мені піснями

все те, що на душі,

все те, що ятрить рани.

Скажи. Скажи. Скажи.

Скажи, чи буде літо

зелене й золоте?

Чи зваблять в нім поета

вином і чимось ще?

Скажи, мені про вербу,

що зрізав я колись.

Чи в неї те каліцтво

новий пустило ліс?

Скажи, чом не шукаю

я втрачених надій?

Можливо, хтось за мною

підняв те кодло змій.

Скажи, чом пілігриму,

що світом йде один

нічого не потрібно?

Бо все вже має він?

Скажи, хто знає правду?

Чи є хто? покажіть.

Можливо, то п’яниця,

що під шинком лежить.

Скажи, мені напевно.

А чи я буду ще?

На цій землі людиною,

а краще камінцем.

Щоб взяв який хлопчина

його до своїх рук.

І лишив безталанному

тепло і серця стук.

Алісі Кропивці

Хвилина йде, хвилина збігла.

За роком рік за тінню день,

а за вікном твоїм вже стигла

безмежність і жага пісень.

Пісень: заспіваних і згаслих,

по вінця повних і сухих,

пісень, прозорих і неясних,

чарівний сплав всіх голосних.

Всіх голосних і тихих літер,

що пишеш подихом в імлі,

всіх нот, що вихопив той вітер

та змалював на твому склі.

На твому склі до неба дотик

і стежка вічності жива.

Ти відчуваєш світ на подих,

на порух і на змах крила.

На змах крила, на терпкість хвої,

на чистість стрічних голосів,

на розуміння молодої

трави прийдешніх нам часів.

Часів невтиснутих в годинник

без хронології та меж.

Неначе взяв хто в руки віник

й нас випадково вимів теж.

***

Ім'я твоє, що зветься десь найменням,

що ллється, наче, пісня на весні.

Ім'я твоє, знов стало воскресінням

поета, що живе біля Десни.

Ім'я твоє звичайне і незвичне.

Для порівняння пишу водограй.

Ім'я твоє для мене ідентичне

не сказаному в червні прощавай.

Минулий день

Минулий день відходить, мов до сну.

Пожухлим листям світ спада в гербарій.

Та серце в серці відчува весну

й ритмічно наближає колумбарій.

Минулий день закляк в очицях зір.

Нічним дощем він повернув до сходу,

але не віриш ти, що до тих пір

він був дощем прихованим у воду.

Минулий день – спадкове попурі

в кишенях джинс навпіл із копійчинням.

Нових батьків нові монастирі

витріскують знебарвленим насінням.

В минулім дні минуле до тепер

згаса, немов сірник на роздоріжжі,

зустрілись Котляревський та Гомер

і уві сні знайомляться поблище.

Минулий день – то пригорщі твої,

що сповнені забутими піснями,

недопалок в середині землі,

мов пантеон з жертовними вогнями

Назару Федораку

Від книги першої

до книги вже своєї

шлях довгий в

триста тисяч донебесних літ.

Крізь сон і сомб,

від матері й до неї.

Крізь землю до землі,

крізь небо в небо від:

досвітніх полишань

і досвід повертання,

загублених в ночах

куріння рідних хат,

юнацьких сподівань

і досвіду вагання,

від здогадів своїх

до надання порад.

Такий бо шлях же є.

І до зірок крізь терен

пробився, споглядів

і підтюпцем назад.

До книги першої

від книги вже своєї.

Ідеш, долаєш шлях

й тому’ страшенно рад.

***

Восени вороння знову кличе торішнє.

Засипа в парку листя трухляві лавки.

І начебто смішно, хоча і не смішно,

що нас теж забудуть, як забули і ми.

Одлітані сни, мов предвісники смерті,

чатують по закутках темних кімнат.

Ми вірші безсмертні ховаєм в конверті.

Та мовчки вертаємось в свій коловрат.

Ми мовчки заходим й сідаємо в кухні.

І кожен мовчить щось у власних думках.

Лиш чуть за вікном, як у хворім відлунні

гука вороння по минулих роках.

За мотивами І. Іова

Морозимо розум у

нічнім забутті.

Сеї темної зимньої ночі.

Якби не ти, той не знав, де піти,

а так ми удома і досі

ще лишається в келихах –

сніг

засипа наші душі

із них

ще народиться до світа сміх.

Ну а поки?

Лабіринтом заслів’я si1 ми

ще незгаслих свічок. На

святім розвороті знов

напишемо кров’ю зими.

Й відправим без марок

конверти на возі.

І у вічнім кайдашші

душі та Буші, мов музичний

місток ще небачених до сі.

Ми гнучким верболозом

проб’ємся крізь сніг.

Та а поки ми палимо

щось на порозі,

віднаходимо втрачений зміст поколінь.

По коліна стоїмо у гної.

І так бридко луною по поверхах біль

нас розносить з тобою.

Морозимо розум у

нічнім забутті.

Сеї темної зимньої ночі.

Що б робив я без тебе?

Без мене що - ти?

Тож частіше заходьмо у гості.

1. Si ( італ.) – так

***

Молюся Трійці за пахкий жасмін

настояний так добре в моїм чаю.

Що цю вечерю усамітню маю.

І дякую, що поки все без змін.

Молюся тихо – не почути слів

і Дух Святий народжує ця тиша.

У хвіртку янгол заліта і блища

стає хвилина явлення волхвів.

Лоскоче ніздрі запах парафіну.

Я повернув свій вік у вороття.

А на столі вогнем блищить кутя

і чутно в яслах плакання дитини.

А за вікном хурдига й темна ніч.

Там за вікном підказуючи рими

Є хтось хто чує все і цими

Словами мовить дивлячись настріч.

А у пічі горить з дубів гілля

потріскує й передчуває диво.

З-під столу тихо й несміливо

на світло завітало мишення.

П’янить. Ліг вечір на мої вуста.

Я обережно надломив хлібину.

А хтось бреде вже біля тину,

немовби, знятий із хреста.

Я кинув миші хліб – гризе.

Згасив свічу і помолився.

Й здалося, ніби, світ наснився

і ми наснилися.То все!

***

Навколо світ втопа шляхами в вічності.

Ми в нім, немов, пелюсти з квіт твоїх.

Саду осінньго десь на межі готичності

розтанули ледь розпочавши біг.

Довай, залишем день і ніч годиннику.

Най будуть зорі і вогкий пісок.

Давай, повірим серпню, мов, предвіснику

майбутніх помилок.

І на вустах досвітніх спомин яблука.

І тих слідів на березі ріки.

А на вустах нагадуючи равлика

з’являються віршовані рядки.

Ти посміхаєшся вві сні, маленька німфо.

Антична посмішка хвилює, наче спів.

Ти посміхаєшся вві сні і так нестримно

не хочеться пробудження від снів.

Навколо світ вирує до безпам’яті,

давай, забудем, що ми в ньому є,

давай, залишем спогади незаймані

і літній смак й усміхнення твоє.

***

На зламі вулиці крокую до метро.

Я сам собі нагадую собаку.

І дивляться крізь мене на Дніпро

святий Андрійко і святий Петро

вбачаючи поета і пияку.

А простоніг вже пада перший сніг.

Я так люблю його важке дихання,

що, мабуть, збожеволіти би зміг,

аби прислухатися.Чуєш Боже, сміх.

То перше листопадове вітання.

А у волосся вплівся вітерець.

І смужкою десь тягнеться дорога.

І як не прикро знов сумний кінець,

Тікає хутко в слові олівець.

Але дорога ця лишень до Бога.

Ночиться. Пара і холодний ніс.

Я запалив і хочеться лиш кави.

Всміхається в мені святий Борис

та Гліб бідачка душиться від сліз

і Стусова могила десь між нами.

На зламі вулиці Екліссиаст сумний

по вінця пригостив вином блукання.

І шлях від того став таким близьким

таким високим і таким низьким.

Ма, в тому є найвищій сенс єднання.

Торгує симиренкою у переході дід

і пада попіл на довгасті його вуса.

Кон’юктивітні очі злісно вслід

хапають відбиття моїх чобіт.

А я всміхаючись протягую картуза.

Ця ніч подібна до тяжких зізнань.

Ця ніч – недопалок пекельної епохи,

залишеної десь на півдороги,

у колесі зневіри та скитань.

Ця ніч німа. Нам чутно її кроки.

Нам чутно ніч тікаючу від нас.

Ми бачимо її в очах зустрічних,

в мелодіях постутопічних.

У пошуку потрібних фраз.

Ця ніч є скрізь. Ця ніч весь час

відсахуючись місто лізе в нори

тривких новозбудованих печер.

Тут все, мов від Содоми й до Гамори

тут ліки від нудьги – голодомори.

Тут дід всміхаючись у переході вмер.

Тут Володимир хреститься від жаху.

І дивляться крізь мене на Дніпро

святі яким давно вже все одно

перетворюсь я на поета чи пияку,

а чи залишуся блукаючим Ніхто