з циклу безsomnia

Обірвані сни у неповний місяць.

Сповідь подушці. Ковдра сповзла.

Небо немов хто посипав рисом,

МарА під вікном все наводить лад.

Я вмію терпіти - признаюсь чесно:

(У свідках - Місяць-кокаїніст)

Такі б мені завжди - безсонні весни,

Таку би щоденно - безсилу злість!

Ця місячна ніч - пілігриму проща,

Що жадібним сонцем обличчя спік.

Обірвані сни коштують дорожче,

Недоспана ніч - ніби цілий рік.

Більшає там, на долонях, ритвин,

У звивинах пам'ять шукає хід...

Місяць, безсоння - іспанська бритва,

Ніч, що проходить, - не шрам, а слід.

Моя нетерплляча хандра недільна!

Ніч: срібний дискос!

Ніч: пора!

Безсоння - коротким важким видінням

Лиши мені в мозку не слід, а шрам!

Обірвана ніч в незастелене ліжко.

Місяць (як друг і до ранку - брат)

Виставив підлі, нагострені ріжки.

- Боляче ж, брате. Сховай назад.

пппп

Криги можуть ніколи і не зійти…

Час все терпкіше карбує мої палімпсести.

У дворі під будинком яблуня, схожа на Всесвіт,

Завтра комусь та інакшому буде цвісти.

Час своє взяв, і зерна в пилюку змолов:

Це не істини – чітко тренований пропис,

І не вірш, а колючий, вольтова ний опус

В паперову гортань залетить вже дірявим крилом.

Голос і сепія – рот розійшовся по швах, --

Надто звичне єднання для моїх півторадцяти років…

Через день буде день, тільки інші відлуння від кроків,

І зриватиме знов і без того некріплений дах.

fff

Травень. Вітер. Сміливі запахи.

Слово ще – і я впаду замертво.

Дим. Бетонні сходи і марево:

Тебе із залізного тіста зварено.

Мій дерев’яний стілець. Дванадцята.

Скроні, вилиці – болі – пальцями.

Я хмелію – ти благоденствуєш.

Сам на високому білому – ремствуєш.

Все затяжно. Хронічно. Запущено.

Травень. Фобії. Вітер дужчає.

Крок і - точно порве перетинки.

Дивимось голодно десь за третім – ким?

Азбест. Атоми. Морзе азбука.

Хрест на шиї твоїй чи свастика?

Хто тебе ранком і ввечері пестує?

Руки? Голос? Паркани азбестові?

Грудень. Сніг. Паркан з осики.

Хрест на грудях – тепер навіки.

nnn

Який раз ті самі граблі,

Що лоб мав би стати мудрим…

На ньому ж солоні краплі,

У ньому – заклята тундра.

І стрілки покажуть вправо,

А клинить чомусь на Місяць…

Літак на воді поставив

І з трапа кінцівки звісив.

Нікому немає діла,

Я – голий, смішний астролог.

Рахую твої світила,

Сигнали твої на сполох.

Годинник пробив дванадцять,

Не вмієш, хоча б порадься!

Я зорі, як десять пальців –

І в рай!

Мовчи, бо загубиш числа!

Нам родич з Венери вислав

На клаптику неба вислів –

Читай!

У тебе чужі закони,

У мене – мої вітрила.

Я – біла, смішна ворона,

Якій обрізають крила.

Не віриш в мої пророцтва –

Рахуй свої крапки далі!

Вітрильнику треба лоцман,

А в мене не ті причали.

Нікому неясний ребус,

Ховаю ці телескопи…

Сплатив всі податки небу,

Розвіяв за східним попіл…………….

У Всесвіту строгі жарти:

Не вмієш ти рахувати,

Твої неправдиві карти

Таро.

І досить уже страждати!

Ці числа не просто – дати…

Засміяний сходить фатум

Чекати

Горох

Зоряний…

kkk

Поминальна неділе, згадуй

Свого блудного сина в крові!

Нарекли мене ночі - чадом,

Недолюбленим звуть живі.

Всіх знаходять в чиїйсь утробі,

Чи лелека приносить в дім…

А мене ж пеленали в гробі,

Сталлю хрещений, не в воді!

Християнам веліли – хрестик,

Я камінням прикрасив вік…

Боже, скільки лишилось нести?

О помилуй, я мирром стік.

Бо теплився в лампаді ладан,

А тепер – на кострищі сплю…

Я наречений темним чадом:

Не цілуєш в вуста, то плюй!

На короткий ланцюг припнутий

Я зриваюсь – корми з руки!

Вуха маєш, сліпий, щоб чути:

Хліб твій - з вигнилої муки!

П’ять хлібин і – п’ять тисяч в клітці,

Глухота ж – найсолодша з вад…

Хто не знає мене, страшіться:

Я людських попиратель чад.

ddd

Не сльози – холодний сліпий цирконій,

Не подих, а почесть остання серцю.

Заплутані в довгих дорогах іроній –

Ти пишеш. Топчеш траву. Я – стерся.

І, може, ціна одного навхрестя –

Життя і дрібнючий, нерівний почерк?..

У кого спитатись про суть пришестя?

Прийдешнє з грядущим ховають очі.

Тепло. Зеленим плямує простір.

Шкода – ти цього не бачиш зараз.

Тебе не існує – я сам, як Фарос,

Ліг в маму-Землю, у вічну постіль.

Невідворотно спливають хмари.

Вмер телефон у моїй кишені.

Падають зорі – підставте жмені! –

П’яні, сповільнені в грудях удари.

Нема тут нікого. Так пусто й тихо,

Хоч ріж тишину (а густа ж, як масло!).

Яблуко сонця байдуже згасло…

Не треба дощу – ну пошліть же вихор!

А руки від світла втекли, прибиті,

Жаль, ти не це відчуваєш зараз.

Дай на стіні хоч тобі примарюсь.

Я не розкрив таємницю світу.

....

Шкребуться на душі коти:

Чому мені фігово?

Куди б від пам’яті втекти –

Не повернутись знову?

Стирати рік, стирати два,

Стирати без упину…

Коли б забула голова

Про все на півгодини?

А ніч мовчить, мовчить, мовчить,

Холодна і велика.

Непросто думати вночі,

Усе відлунить криком.

Ніскільки днів нізвідки йти,

Потрапити в нікуди…

Шкребуться на душі коти,

А розбивають – люди.

mmm

Букви із часом стерті,

Змінилося золото в бляху.

Ти не боїшся смерті?

Вона – лиш частина шляху.

Сонце не світить в очі,

Їх до світанку закрито.

Ти не боїшся ночі?

Вона – це частина світла.

Швидко скінчилася пісня,

Вичерпала весь свій статок.

Ти ж кінця не боїшся?

Кінець – це новий початок.

Старе повертається знову –

Побачиш мене у комусь.

Ти не боїшся зову?

Зову мого в твій помисл?

V

Ти кров мою бери. Я дозволяю.

Мені не страшно зовсім вже, повір.

Я крила свої чорні розправляю

Над ніччю, де ім’я мені – вампір.

Я сам-один у цій вишневій ночі

На місяць вию, слухаю вовків.

І я тобі не день новий пророчу –

Пророчу ніч нову, без снів.

Ми сидимо з тобою на руїнах світла:

Я – там, ти – тут, а зараз разом ми.

Ця ніч страшна, та ти усе ж розквітла –

Тепер усе моє єство візьми.

Коли є ніч, мені не треба раю;

Думки лягають кров’ю на папір.

Я крила свої чорні розправляю

Над ніччю, де ім’я моє – вампір.

)()()(

Я тут, де тиша тепло спить,

Де вже ніхто не скаже слова.

Замовкла й зупинилась мить

І я не повернуся знову…

Твої листи до мене не дійдуть –

І заросли дороги воскові…

Бо, хто пішов, тих відпусти й забудь, -

Твій абонент не в зоні доступу.

Я був колись, і назавжди застиг –

Тепер немає сенсу плакати.

Мої рядки лишились серед тих,

Для кого сльози – на граніті знаками.

===

Ти на нього так гордо глянула

Із високих своїх палат,

І прозорим небом у гранулах

Потонула в кутках кімнат.

Ніж блиснув у півсвітлі тьмяному

І – гранатово-чорний струм…

У своєму ковтку останньому

Він зоставив безкрайній сум.

Хрест постав над його пристанищем –

Залишились ви віч-на-віч.

Але ти не повіриш: він встане ще,

Оживе, тільки ти поклич!

Ні, тепло твоє – синя темрява,

Не покличеш його – німа?!

Не знайдеш в небі свого берега

І блукатимеш ввік сама.

Вже ніколи не буде первісно –

Не звершився ваш діалог…

Все ж, всміхнеться колись із безвісти

Тихим променем в твій чертог.

Нагадає, як повним місяцем

Стала ти на його путях,

І розкаже, як серце кришиться

В найостанніший день життя.

--

Віє січневий холод,

В голову вдарив хміль…

Я пам’ятаю солод

Скоєних божевіль.

Холодно так надворі –

В мені ще більший сніг.

Не зігрівають зорі

І я не зігрію їх.

З вітром боротись тяжко…

Вихід тоді який?

Знову дивитись в пляшку?

Плавити цигарки?

Як пояснити іншим:

Я – це не тільки хтось!

Просто болить найбільше

Все те, що не збулось.

Неприкаяний вітер,

Бурею обернись!

Хто мене вмів зігріти,

Кинув жорстоко вниз.

Хто мене зміг почути,

Німо дивився вслід.

Порціями отрути

Душу зідряпав лід.

***

Давайте стрибнемо з балкона –

Тіло з тілом:

На це немає заборони,

Наше ж діло!

Краще вип’ємо текіли

І помремо…

Все-таки це наше діло

Чи проблема?..

Може, переріжем вени

Тихо в ванній

Чи помремо від гангрени

Ранком раннім?

Наковтаємось снодійних

І – заснемо...

Від живих тоді до вільних

Перейдемо.

Чи в петлі знайдемо спокій

Недопитий?

Нам же по шістнадцять років –

Нащо жити?

---

Вже стільки слів відкинуто в нікуди,

Думок прописано вчорашнім днем…

Куди ідуть такі подібні люди

І ми куди ідем?

Паперу скільки списано даремно

Гірляндами несказаних в тупик?

А скільки снів розбризкалось натемно?

Я так до цього звик…

Та не заявлено в потрібний час про себе,

Не зроблено таких важливих справ…

Куди поділося невинне небо?

І я куди упав?

---

Весна пускає вогкі щупальця

У змерзлі груди вишні.

Чи це від свіжості так чудиться,

Чи пожалів Всевишній?

Нарешті усміхнувся градусник,

І справдились прогнози,

Дороги знов простерлись радісно,

Забувши про морози.

Відігнана, та не забулася

Зима про рецидиви…

І знов накрила димні вулиці

Розхристано, ревниво.

Тепло обов’язково вигляне

З-за хмар кудлато-сірих!

Сьогодні ж, кимось хитро вирване,

Зійде мутне сузір’я.

А завтра день на трохи виросте,

І буде зовсім живо.

Прокинеться весна обривиста

Нерукотворним дивом.

-

Зникали рефлекси, кричали інстинкти…

Дзвони мені, де ти, скажи мені, з ким ти?

Додому нульовий, лякають дощами;

Заховуй-приховуй – завалим екзамен.

Бери все, що хочеш: я бідний – два бали!

Мої чорні очі нечесними стали.

Розслабся – все кльово, бувають моменти!

Додому ж нульовий, скажи мені, де ти?

Не вміємо разом – якесь божевілля…

Ти будеш алмазом, я стану вугіллям:

Під шкіру слабинки по чорному білим;

Забудь про інстинкти, ми ж цього хотіли!

Ліси репутацій, болото стандартів –

Забудь і кидайся, все тільки на старті:

Затріпані шмотки і вічні дилеми…

Свої клацай кнопки, пиши комусь, де ми!

-

«Кому цей вінок?» – «Тобі

Й твоєму сусіду – Богу.» –

« Я щось не зробив?» – «Зробив…» –

« Чи не пропустив нічого?»

За ким ти ридаєш? Стій!

Мені від сльози так гірко…

Я теж танув в милях мрій,

Моя десь горіла зірка;

Я йшов, я творив, я жив!

Доверху летів щосили –

Безстрашним був мій порив,

Але – зупинились жили…

« Який завтра день?» – « Четвер.» –

« А місяць?» – « Не знаю… Квітень…»

Я вчора, мабуть, помер,

Сьогодні так хочу жити!..

Десятки чужих могил,

Комусь зрозумілі дати…

На пам'яті буде – пил:

Забути – і знов згадати…

Забудеш мене! Забудь!

Я був не святий, а грішник!

З двохсот кам’яних погрудь

Ти тут не віднайдеш – лишнє!

За те, що мовчу – прости:

В землі не почути звуків!

Мій поверх давно пустий.

Мої захололи руки…

-

Між моєю і , також, твоєю правдою

Простяглася вперта брехня,

І фальшивою, мабуть, тішусь розрадою,

І скришилась моя броня.

Ні до чого ця «Повість минулих літ» –

Буде хрест на місцях плюса.

Я ж для тебе колись був – цілий світ! –

А тепер залишився сам.

Я для тебе був – алкоголь, тютюн,

Але звичка втекла, як рись.

За пластами брехні, як піщаних дюн,

Наші істини не зійшлись.

У словах «щось не так» і «це більше, ніж»

Ми заплутали головне –

Серед Богом суджених нам роздоріж,

Певно , викреслено мене.