Одіссей

«Дуже їй заздрили ви,

що в небі живете безжурно…»

«Одіссея» V, 123;

Богорівний єси

Одіссей Лаертід

Куди котиться світ?

Чом зійшло все на пси?

Люто стиснеш кадик

Та не стримаєш плач

Хоч скрутися в калач

Хоч надмись, як індик

Це тобі за свиней

Що убили биків

І за всіх байстрюків

І безчестя кіркей

Що надалі гряде

Твої очі сумні?

Навіть німфа вночі

Не розважить тебе

І с-с-сичиш і с-с-сюрчиш

І зриваєш хітон

І прожовуєш сон

І вином булькотиш

І складаєш плоти

І гребеш в далину

І Каліпсо одну

Залишиш стерегти

Острів ласки і втіх

І шалених ночей

Хтивий пес Одіссей!

Бісів син, вустобріх!

****

Моя лагідна Праго…

Викрадаючи вкотре Європу

З твого тіла

Все більше бажаючи, прагнучи

Розчинитися десь поміж готикою

І ренесансом

Затремтіти від дотику

Прохолодного жовтого золота…

****

Спокуси мене маками ніжними

Стиглим сонцем

І ріками повними

Затягни мене в танець язичницький

Спеленай мене тілом настояним

Я встелю на землі

Дику папороть

Заквітчаю солодкими квітами

Заховай мене в персах і косах

Спокуси мене маками, ріками…

Колумб

Де ж ти, Індіє, мріями скормлена?

Все єство його стомлене, зморене?

Він вже спраг, він стомивсь

Як вино він прокис…

Сучий бриз!

Лише вітер, ні смужки землі

Тотемізм, содомізм на його кораблі

І мистець графоблуд, рукоман капітан

Океан!

Вже в Атлантиці здохли медузи і гниди

Всі нептуни, тритони і рідкісні види

Всіх рептилій морських…

Мир їх слизьким тілам!

«Ах» чи «ох», яка в біса різниця

Якщо Індія зовсім не там?

****

Листом осіннім на підлогу впаде лист

Розписаний чорнилом

І стрілки на годиннику, неначе стріли гострі

Кривавлять крила…

Зажурений підсвічник, молитва, воскові сльози…

Не повернуся, я так і лишуся мандрівником в дорозі

І десь у горах квіти і гірський полин

Прошепотять мені: «Все сказано. Іди собі один…»

****

Не печалься прощаючись

Провінційний вокзал

Продасть тобі кави без цукру

Зазнимкує на згадку перспективу вагонів

Твоя пам`ять

Обійми усміхаючись, подай мені руку

Це воно мене душить

Те, що ти називала коханієм

Я напишу багато листів і вертепів

Рознесу по редакціях

Згину голодною смертю

Ти пошлеш мені грошей

Якраз на труну

І цвинтар за Києвом

У гріб покладуть пів-котлети

Без м`яса, без хліба, солі і перцю

Надибану десь на Подолі в помиях

І випита кава, і знімок пожовк у газеті

Ти завела собі

рибок

сусідку

кота

бронтозавра

А я напишу кандидатську, есе

роман у віршах

На тему ініціацій

Не їж на сніданок «Фарнетті»

Помреш… Не пробачиш ні нині, ні завтра

Вар`ятських моїх варіацій

Торгуючи тілом своїм, точніше його головою

Я буду ходити, немов божевільний всміхаючись

Коли напишу свою докторську

Про паралельні світи

З вокзалу і кави з твоєю сльозою

Не плач як прощаєшся

До того ж, якщо назавжди…

****

При місяці в горах я може й хотів би лишитися

Блукаючи вільним нічним перевертнем

Якби тільки міг при вогні помолитися

За ту, без котрої одному нестерпно

Якби диким вовком, нехрещеним духом

Мені б не хотілось явитися

Край постелі білої демонським другом

Її стерегти залишитися

І в тихім світанку зостатися поряд

І з мороком в безвість не линути

Коли доторкнеться вона моїх скроней

Не давши від світла загинути

І було б не жаль ані гір, ні свободи

У заході сонця покинути

Якби у ранковій зорі її вроди

Хоч мить довелося спочинути

*****

У напівтемряві звивається проміння

Проміння зір і промені вогню

Земне й небесне в дивному сплетінні

Вихоплюють тебе із мого сну

У напівтемряві ти будиш мене рухом

Легким і таємничим, як жага

Зриваєш пелену із мого слуху

Шепочеш: «Я твоя, твоя, твоя…»

В квадраті вікон ти танцюєш тінню

Злітає, мов нічна мара, вбрання

Ти найсвятіше демонське видіння

І ти моя, моя, моя…

Асоціації

Альпи…

Оленка…

Тюльпани…

Жовті, як сонце

Руки-пелюстки

Снігом укриті

Гори…

Краса…

Таємниця…

Темні чорнила

Брови-крилята

Птах перелітний

Оповідь…

Магія…

Тиша…

Всім поділилось

Серденько рідне

Можна спочити…

****

Коли я залишу земні обійми

Душа розірве груди, як бентежний птах

Як вітер в сни його твої завіє

Впізнаєш погляд мій в його сумних очах

І буде мати птах той дужі крила

В них загорне тебе, коли біда прийде

І знатимеш лиш ти, що його сила

У серці тому, що кохатиме тебе

Коли покину й розчинюсь у сонцесході

По променях його зів`юсь плющем

Як неба досягну відтоді

До тебе блудним вернуся дощем

Коли почуєш як він тихо шепче

Впусти його до себе на нічліг

Бодай на мить я обійму кохані плечі

Хоч крадькома торкнуся вуст твоїх

Роздуми

В ляльковім тілі схована душа

Людська…

Чи скована вона

Ти мовиш: «Я жива!»

Хтозна…

Хоча, до неживої плоті

Не вабить так людську істоту

А у повік твоїх польоті

Ще видно навіть рештки цноти

І безсоромно гарні груди

Немов усюди…

Очам нема остуди

І пам`ять, як вербові прути

Ні, не забути…

Не смійся! Усмішка твоя

Усе ж виказує ту душу

Заховану чи сковану у диханні…

Її ім`я… Не «Лялька»…

Втім, навіщо я ляльковість рушу?

Одному «поету»

Я вірш сьогодні написав

Всі слухайте!

Папір ще пахне, я вам дам

Понюхати

Де критики-писаки? Гей!

Мерщій сюди!

Я хочу, щоб жили віками

Ці труди

Як не напишете, то відплачу

Вам псам!

Про себе я газету видам

Сам!

І буде тисячним її

Тираж

Дарма, що слава вся моя

Міраж

Вже десять літ я в творчості

Прожив

Я запилився і розквіт

А не прогнив…

****

Життя, немов вино дешеве

Самотні краплі на дні кухля

То я з тобою, то без тебе

То я цвіту, то я вже трухну

Жаль тільки не лічив я краплі

Що падали, немов в клепсидрі

Я п`ю, і ти вином просякла

Моя столика люба гідра

****

Світанок розквітав устами

У соннім диханні троянд

Срібляста стежка із туману

Ховалася в новий туман

І не хотілося літати

І поцілунків водоспад

Просив ще трохи подрімати

У соннім диханні троянд

Заховане тремтіння ночі

Між чорнобривцями… А нас

Немов найбільшу таємницю

Сховає ранок ловелас

Капітан Кук

Ще не бачив такої ти вроди

Хоч крізь воду і землю продерся

І як добрий католик приходиш

Помолитись вночі її персам

Острів`янки-язичниці ложе

Замінило штурвал і вітрила

Хто врятує тебе як не зможеш

Подолати шторми її тіла

Хто відправить у рідні широти?

Хто твій розпач і біль утамує?

Ти волаєш, роззявивши рота

Та ніхто вже тебе не почує…

Струть щоденник про Джеймса-приблуду

І на спис нанизають гербарій

Не чинитимеш більше ти блуду

На священній землі, на Гаваях…

8 лютого 1587 року

Марічка Стюарт схована у замку

непуританка,

католичка,

лесбіянка,

Підеш до страти після мук

і посту

В шістнадцятім столітті, боса

Зреклась престолу, цноти,

родоводу

Французів, францисканців і

Франциска

І тільки кат гостритиме очиська

На твою звабливу шотландську

вроду

Уся віддяка і кінець памфлету

Престол посяде Яків…

Вмре Єлизавета…

Скандинавський

мотив

Прохолодний листок

жовтим полум`ям

очі остудить

Стане легко…

Ти знімеш вінок

Ти розкриєш обійми

Повієш

Заколишеш мене вітерцем

Я завмру під твоєю корою…

Просочусь від коріння до самих…

до затиснених міцно гілок

Стане легко…

Займуся живцем…

І живицею осінь по краплі

Відлічу.

Будеш мати на перстень

і з смолястих намисто зірок

Поліські мелодії

перша

Я мольфар!

Я чаклун!

Я стихія вогню

Полоню тебе жаром зізнання!

Це мій дар!

Це мій хрест!

Я тебе огорну

полум`яним і диким коханням

Прихилю!

Надіп`ю!

З чаші вуст, як вина

твого стогону й твого жадання

Спопелю!

І присплю!

Проклянувши зорю, розчинюся у сірім

світанні…

друга

Бреде понуро

Мов кінь за мною

Душа похмура

Понад рікою

Іде небавом

Трави не рушить

Чорту в забаву

Віддам тя, душо

За карі очі

За стан зміїний

Плинь серед ночі

На берег інний

Душа в знемозі

Як пташка квилить

На півдорозі

Ламає крила

Не чують крику

Бояри в шатах

Прийдуть музики

Весілля грати

Давай помремо красиво!

Здійнявшись у небо, мов янголи

Вустами хапаючи спраглими

Розщедрену зоряну зливу

Без сліз і ошуканих плинностей

Почувши немов з необачності

Відлуння подяк і невдячностей

І прощення давніх повинностей

На луках застелених квітами

Закутаних в ковдру небесну

Відправиться радісна меса

І більше душа не болітиме…

Поліські мелодії

(четверта)

Колись летів

Голубку стрів

А був я сокіл

Вбить захтів

Вона у плач:

«Чи ти не бач?

Не птаха я –

Душа-втікач»

«Куди летиш?

Так дріботиш

Чи кігтям моїм

Поясниш?»

«Лечу у вирій

Дивна сила

Мене підняла

Із могили

На ній сиділа

Хлібець їла

Над своїм тілом

Воркотіла

Те біле тіло

Наболіле

Його неправда

Оповила

Не знала я

Не відала

Косу зарано

Розплела

Була за дружку

Труни дошка

Пусти, соколе

У вирій душку…»

Стриптиз

Роздягнешся повільно

та іскристо

Як цигарковий дим звиваючись

Знімаючи

шовково-ніжні крила

Звільняючи

казково-пишні груди

Купаючись у музиці та Місяці

Несила зупинитись тілом тішачись

І будеш віддаватися втопаючи

У хвилях гріхозродженої пристрасті

Здіймешся раптом над забутим островом

Згадавши з острахом про янгольські висоти

Забувши з болем про людську істоту

Таку підвладну крайнощам

і вічності…

Ода дівчині

Красуне-янголе, якби ж

Ти знала, Боже милий!

Краси своєї дивовиж

То не питали б твої очі

В моїх очей, чому ті хочуть

Віддати сон у твої крила

Сон наймилішим міг би бути

Торкалась ти моїх плечей

Не знаючи куди штовхнути

У рай чи в пекло

Ледве смеркло, здавалося б

А сон з очей

Я йшов на парубоцькі гулі

Узявши втому, як наплічник

Бродити вздовж земної кулі

Іти у рай

Примарну даль

Іти по колу, вслід за ніччю

Тепер подряпаюся вгору

Вмощусь на полюсі. Коли ж

В полярну ніч рухомі зорі

Обіцяні зіткають крила

І вознесуть моє світило –

Краси твоєї дивовиж