Надія КАЛІНІЧЕНКО

* * *

Вибілю снігом останнє літо.

Вихором вимету сірий брук.

Яблука сині, соком налиті…

Яблука стиглі рано помруть.

Вимию літо останнім снігом.

Вишию землю білим дощем.

Вітер нахабно накреслить кригу-

Вітер залишить сіре кліше.

Серед забутих і незабутих,

Поміж померлих і зовсім чужих.

Небо шукаю, залите у будень,

Небо шукаю, розлите у сміх.

* * *

У кімнату залетіла

синя ластівка

хотіла спитати

де сонце

відповідь мовчала

у кімнаті не було вікон

у мене не було кімнати

вітер ніколи не говорив правду

вітер тремтів синьою хусточкою

прив”язаною до гілки старої берези

* * *

Гарячі дзвони дихають молитвою.

У білих рясах білі пастухи…

Церковні плити літерами литими

Мовчать, мов час. Мов яблука тугі,

Небесні дзвони відлітають стиглими

У білий сон. До зоряних птахів.

А хтось болить обвітреними

стигмами,

Болить і кличе: “Отче Елахім…”

* * *

1

Втопилось у небі місто,

Колюче, як тінь трави,

Первісне, як сон первісний…

Останнє у світі місто…

2

Старі дерева, стомлені і злі,

Вростають в сни цупкою омелою.

Холодна злива, наче десять злив –

Безсонне небо, ніби очі Ноя.

* * *

Метелик, як помаранча

Достиг і шукає вітер.

Олив’яні сиві стіни

у тіні стікають

тінню

У місяця шкіра потріскана,

Як стримані фрески Джотто –

Метелик росте мелісою,

Метелик вмирає осінню…

А двері у небо прозоряні,

А двері прозорі у неба –

Метелик помре у просині,

Метеликом дихає небо…

* * *

Вовною опадає осінь

Першою теплою вовною

Кленові обличчя клоняться

Осінь

Вмирає

Небо

Вбирає

Осінь

Серед будинків з очима

Таких безоглядно карих

Вовною облітає осінь

ЗА...СНИ

Графічні погляди померлих і забутих.

Руїни замків. Шерхіт плазунів.

Іди, дівчатко, вдягнене у смуток.

Біжи, шукай свої наївні сни...

Міфічне сонце вже давно згоріло.

Мовчить годинник зоряних сплетінь.

Розбите місто може стати білим.

Дівча мале, спіши, біжи, лети.

2

Небо тепле, небо ніколи не охолоне...

Воно – де край землі.

Біля неба, на роздоріжжі снів

росте мале дерево.

На ньому спить

маленька дівчинка.

Їй сниться біле місто.

* * *

лукумове дитинство

і мамині шершаві пальці

мене тримають за антени

на дверях дитячого саду

об”ява про велику перерву

і може я знаю як

тебе віднайти у лісі

збирати спогади

білісиніпрозорі

у листі

шукати скельця крізь котрі

ти бачиш мелодії

в яких ти чекаєш

того що давно відбулося

того що станеться завтра

тобі насниться дитинство із присмаком свіжого лукуму

* * *

разом

Я вертаю туди, де осінь рве обшарпані плаття кленів.

Я боюсь тебе, мій апостоле,

Над Пришестям густий Міленіум.

Розтечуться від болю сосни

І опустять безсило руки.

Ти гориш, моя дика осене,

У скрипінні крутого бруку.

На хрести, на жорстку приреченість

Розірвуться брунатні крики,

Так громами на небі речено –

Гріти сіль і горіти кригою

разом

* * *

1

заархівованість стежок

читати

пророка Даниїла

пам”ять

пісок трави

стискається у сонце

2

у кутиках трикутних водосховищ

старі слова обвітрені вогнем ідуть аскети пісня про оливу

ТРИПТИХ

1

У зелених могилах дерев

Дикі предки майструють міста,

На гарячих обличчях брил

Висікають знамення снів,

Сподіваючись на прихід.

У рудому панно лісів

Не сховається білий крик,

У русявому світлі зір

Не побачить себе ординець,

Помираючи в світотворенні...

У зелених могилах дерев –

Казкарі починають день:

“Се Дажбог сотворив нам яйце...”

2

Над Прип”яттю сиві акули...

Погани голосять і ждуть

Спасіння, якого не буде.

Осінь уже від кровила

І стала – як діва чиста...

На білих сухих листках

Вуглями написані крики

“погани чекають спасіння”

пізно

померло

сонце

3

Колом сплітає Мати

Сірі тернові нерви:

Місяць у січні матовий

А у квітні – по червлений...

Крізь десяте коліно Зойком у сон вривається

Білий голос калиновий, Дикий галас померлих...

Кволо співає Мати,

Сірих вінків наплівши.

Світяться очі сарматові

Із не спасенної тиші...

* * *

на лікарні лягає осінь

теплим присмаком

твого тіла

у вишневих листочків жилки

аж до просині темні-темні

у лісах будівничий світу

не залишив краплини вітру

заховай мене теплим тілом

щоб не бачили

не хотіли

* * *

Викрешу тінь із ниточки –

Вишиють сосни золотом.

Білу колиску виточать

вітер і гуляйполе.

Літо засне осикою –

Повінь іще не вінчана.

Річка народить сивою,

Річка воскресне іншою.

* * *

1

у пащах червоних драконів

маленькі міста і села

танцюй золотиста діво

танцюй і забудь учора

тобі нагадали осінь

померли усі циганки

2

ти пахла іще смолою

тоді як ходили сестри

до сонця води напитись

ти ще у вогні не вмита

жити тоді не хотіла

Бог дарував прощання

померлі живі циганки

уже не ворожать осінь

прощення буде завтра

* * *

Принишкне дощ в енеоліті –

Тролейбуси давно розбиті.

Ми в місті.

Ми сплатили мито?

* * *

У червоному сонці годинник,

А на спинах слонів гітари.

Стиглі вишні на тлі зупинок

Заливають вузькі бульвари.

Фотоспалах кривих каштанів

На долонях липких і теплих.

У соборів криваві бані,

На соборах – хрести затерпли.

* * *

Коли розділиш яблуко навпіл,

мене побачиш

і скажеш: “Хто ти?” –

у лісі твоєму немає яблук

і навіть диких –

на дотик.

* * *

Графічні дерева рідіють

у ліс відлітають птахи

Над снігом розпатлані вишні

і мамині сльози

Ти вже не глибокий

уже не холодний

такий

У дзеркалі сіллю

малює калину Всевишній

На воду пускали

померлі вночі сірники

Я схожа на тебе у всьому

і навіть у волі

Руїни авто розгортає

химерний двірник

Маленькі атланти тримають сосновий сволок

* * *

Білий хлопчик біжить

Крізь обвітрені сосни –

Зеленаві вужі,

Золотаві чорниці…

Крізь межу – на межі…

Сліпнуть зоряні лиця.

Білий хлопчик біжить

Так росисто і босо –

Може, в хащах ожин

Білий вітер ожив

Може…

Вже за літом дощі,

За минулим дощі…

А за татом

кричать

абрикоси…