▲

Це моє дежа вю

розлінованого простору думки,

Сплеск емоцій

розхитаного човника серця.

Я це згадую:

дотики–подихи–руки,

І ще трохи залишилось,

чуєш: б’ється.

Кардіограма сполученням

від мене до твого подиху

Аритмічна, і губиться

ниточка спогадів.

Я, спіраллю закручена,

складаю молитву Богові:

сотвори мене знову,

сотвори мене знову.

►

Страстотерпиця осінь зриває волосся,

І дощами спливає її нагота.

Вже снується зима на покривлених кроснах,

Ти її візерунки на вікнах читай.

Затверділо й затвердло, і прижилося,

І затерпло уже, першим снігом летить.

І сторуко простягнеться стоголосся,

І зупиниться осінь тільки на мить.

А по спаленні листя в останній господі

Разом з димом стражденно здійметься блакить.

І мандрівки нічні – це розмови та й годі

І чекання, що осінь скінчиться за мить…

▼

А якщо я ховатиму голову

У пісок твоїх пальців,

Забуватиму присмак ірисок

І кави на станції,

Кришитиму спогади

Для голубів годування,

Тоді я не вийду

Останньою.

Кораблі через місяць

Ітимуть до хмар і трави,

Хтось вийматиме спогади

З голеної голови,

І чесатиме вітер

Розпатлані вікна домів,

Бо крізь пальці пісок

Втекти від мене хотів.

Я затримаю подих

І видихну ранню весну.

І вона не почнеться,

І я серед снігу засну.

Хтось накреслить квадрат

І у коло його замкне

На піску твоїх пальців,

Щоб не збудити мене.

◄

Пластилін існування у теплих руках

І натягнуто нитку від краю до краю.

Так виковує сонце підкову у снах.

Це – на щастя. Так кажуть, я знаю.

Ліплять коників і золотих стрибунців,

І метеликів теплі Господні долоні.

А гуаш і пастель акварельних дощів

Заглядають в прозорі зіниці віконні.

Розфарбований світ пластилінових рік,

У яких на човні ліпить долю Всевишній,

Мов миттєвість, мов спалах, зайнявся і втік,

А світи голубі з берегів моїх вийшли.

◊

Кілька кроків дахами – ти ближче до неба.

І якщо пропонують рай – краще не гребуй.

Коли блискавка вдарить і вийде крізь серце,

Ти у бджіл золотих попроси трохи меду.

Розгортаєш сувій, наче спійманий злодій,

Карту долі потяг із наколотої колоди.

Все одно ти залишиш кілька крапель на денці –

Розбиваються склянки, не питаючи згоди.

♫

Знайти під снігом лист від осені

І зелені спалахи літа,

Розгорнути білі крила зими

І спалахнути від сорому.

Диво починається зранку,

Триває, допоки віриш,

Нанизуєш гірлянди зі слів

На засніжене гілля вічносухої верби,

Яку ніхто не чіпатиме,

Поки там житиме веселка.

Змішуєш кавове зерня

зі слідами перехожих,

щоб знати їхні думки.

Це твоє особисте диво –

Рецепти для насолоди

Самотністю і мовчанням.

∞

Чи можна мовчати, коли розривається сонце?

Падають промені, всотуються піском і зникають.

Проміння розриває простирадло неба –

Воно перестає бути незайманим.

Літаки сонце ґвалтують безсоромно,

І воно розривається від болю і страху –

Більше не буде таким білим,

Щоб було видно ауру ангелів.

≈

А коли ти вийдеш із піни,

Маючи крила

за плечима,

Снопики іскор у руці

І шматочок

Зеленого яблука

У повнокровних губах,

Ніхто не скаже:

– О, Афродіто,

У твоїх очах

Для мене вина налито,

Твоїми рухами

Повниться все навколо

І замикається в коло.

Бо останніх глядачів

Евакуйовано,

А рятувальники

Цей ліс уже загасили

І передислокувалися…

Ω

Територія розірваних парасольок –

Вивернуто руки, що тримали вітер,

Вицвіли брудними патьоками сльози,

Які проливав Хтось-Вищий-За-Нас.

На жовтому тлі міста

Сині собаки наздоганяють місяць,

А папуги граються зеленими м’ячиками.

Вишкірені пальці найдосвідченіших

Хапаються за павутинку бабиного літа,

Вірять у Мері Поппінс

І можливість злетіти.

Єдине, що стримує, –

Таємниця про сотворіння світу,

Яку хтось сховав під ними від дощу.

♪

Креслиш маршрут на вікні,

Запітнілому від алкоголю.

Паралельність проти тотожності.

Позначки про зупинки серця

І напади божевілля

Межують із населеними пунктами.

У найближчій до вічності точці,

Дотичній до твого погляду,

Зорі падають по заданій траєкторії,

Розклад – на першому національному.

І варто подивитися, і ніколи.

♠

По колу – печиво «Марія»

З цукром і водою криничною,

Добрі слова, зітхання і анекдоти.

Вдаримо поминки

За невиданою книжкою

І незаписаними акордами.

Питимем з пластику,

У склі віддзеркалено пальці –

Раптом відчуєм торкання?

На орбіті поставлено пастку,

Планета з ядра не виймається,

А вона, до речі, була останньою.

І, сп’янілим від сорому,

Не знайти нам дороги додому,

Захлинатись безглуздими фразами.

Ці світи почуваються хворими,

Але ліки давно вже набили оскому,

А життя було одноразовим.

♣

Абразивність самотності –

Пил розчинився. У цій акваторії

Дихати легко, та кроки

Лунають пришвидшено.

Серце тримай,

Час твої очі прискорили,

Стрілки годинника рухають

Стелли із тишею.

Виповниш пальці

Бажанням до пошуку істини,

Мов базилік, розтирати

Доводиться вулицю.

Це – до смаку. Кострубато

У спадок відписано

Спокій, самотність, сваволю

Й бажання не скурвитись.